РОЗДІЛ 29 Час викриттів

Я закрила книгу й подивилася у вікно, щоб дати змогу очам розслабитись та відпочити. Верхівки сосен, залиті промінням вечірнього сонця, ледачо рухалися під ласкавим вітром.

Відкинувшись на спинку крісла, я вдивлялася в далечінь і намагалася прогнати нову хвилю тривожних думок, які немилосердно насувалися, варто лише перестати читати. Але книжкові ліки закінчилися, і похмурість наздогнала мене, радіючи своїй свободі. До неї приєднався ниючий біль у ребрах, нагадуючи про час для чергового уколу.

Шприц майже спорожнів, вливаючи хімію у вену, коли пролунав електронний сигнал тривоги, який звучав рідко й завжди приносив погані новини.

Я смикнулася від переляку, і на шкірі залишилася подряпина від голки. Машинально затиснувши лікоть, я побігла на звук, що лунав із вітальні.

Екстрене повідомлення!

Телевізор, що мовчав кілька днів, самостійно ввімкнувся й вимагав уваги мешканців цього будинку. Один із тоталітарних методів контролю сучасного суспільства — ніхто не може вимкнути телевізор чи переключити канал, він віщує новину й знову «засинає». Така ось антисвобода особистості.

Шість разів пролунав тривожний звук, схожий на дзвін, і на величезному екрані з'явився злощасний символ Кайзера — на сірому фоні чорний грифон з розправленими крилами, який приготувався до атаки.

Заставка змінилася. І від побаченого все всередині синхронно здригнулося, дихання зупинилося, а горло задавило лещатами жаху, що посилювався з кожною секундою.

Худий, з гострими вилицями й крижаним поглядом безбарвних очей, у центрі довгого столу сидів Якоб Кайзер. На його чорному мундирі виділявся розшитий золотистими нитками комір-стійка та один орден на лівій частині грудей — значних розмірів п'ятикутна зірка із золота та чорний оніксовий грифон у центрі.

Зліва від нього сидів генерал-майор Карстен Копп, а праворуч — полковник Герман Валенті. Вони були одягнені в такі ж мундири з численними нагородами на грудях, але без кашкетів. Всі офіцери дивилися прямо в об'єктив камери.

— Ми вітаємо всіх жителів величного Пантеону, гордих воїнів, які зараз доблесно борються за нього, та всіх ворогів, які не хочуть визнавати нашої сили! — залунав крижаний голос Чорного Диктатора.

Я перевела погляд на полковника. Його похмурий темний погляд дивився прямо, вперше за довгий час не ховаючись за окулярами з чорним склом або козирком.

Усі думки випарувалися. Усі почуття замерзли. Залишився лише ниючий біль у грудній клітці, який пригнічував своєю наростаючою силою.

— Насамперед я звертаюся до тих, хто уявив себе героями історії, яка відбувається на наших очах, — з виразною зарозумілістю й знущанням говорив Якоб Кайзер. — Але хіба можна називати героями чи навіть ворогами тих, хто настільки безпорадний і безнадійно дурний, що не може відрізнити мертвого від живого?

Настав час страти. Нині знищать прізвище Мессарош.

— Ні, я не перебільшую. Я говорю про факти.

Кайзер поклав лікті на підлокітники крісла й з'єднав кінчики пальців так, що утворився трикутник.

— Тринадцятого липня один із найважливіших стратегів і полководців Пантеону — полковник Валенті, зазнав низького та підлого нападу з боку армії Великославії.

Дихання зі свистом вирвалося з моїх грудей. Сльози розпачу наповнили очі, які невідривно дивилися на обличчя людини — головного винуватця в мільйонах смертей невинних.

— Але справжнього героя полонити не можна. Жодні пута не здатні його утримати, жодні тортури не здатні зламати. Саме це й довів полковник Валенті, який не лише повернувся, а й приніс найважливіші відомості, які допомогли нам просунутися вглиб Великославії та звільнити два великі міста — Аскольд та Збарош.

Я заплющила очі. По щоках потекли сльози, поки голос Кайзера розрізав мою свідомість на дрібні шматочки, в яких губилися спогади про втрачене життя.

— Ну, що ж ви, союзники? — зловтішно запитував тиран. — Ви все ще думаєте, що вмієте воювати? Чи тішите себе надіями, що ми теж не вміємо? Тоді чому ж ви відступаєте?

Вони знищили його! Спопелили все навколо. Дерева, будинки та людей. Вони всіх убили. Всіх знищили…

Начебто доводячи мені це, на екрані з'явилися обвуглені залишки шпиталю, штабу та міста Збарош. Жахливі краєвиди знімали зверху, ніби пролітаючи над тим, що залишилося від мого минулого життя, від поламаної честі та зруйнованої долі.

Я. Всіх. Вбила.

***

Я почула звук автомобіля, що під'їжджав, коли сутінки вже давно перетворилися на ніч. Вітальня поринула у темряву, ніби через співчуття чи бажаючи сильніше накрутити рівень мого розпачу.

Машина зупинилася, але я продовжувала сидіти у кріслі біля вікна, бездумно дивлячись у темний ліс. Двигун знову зашумів, від'їжджаючи. Ще через хвилину пролунало легке клацання ключа. Прохолодний вітерець увірвався в кімнату, сповіщаючи, що вхідні двері відчинилися, і зник за мить.

Я залишалася нерухома, очікуючи почути впевнені кроки полковника. Але замість них пролунав підозрілий човгаючий звук. Щось не так!

Я різко обернулася. В очі вдарило світло від увімкнених світильників. Лише за кілька секунд мені вдалося побачити фігуру Валенті.

Він притулився плечем до дзеркальної стіни й заплющив очі. Шкіра на обличчі та шиї чоловіка блищала від поту, наче його мучила лихоманка. Чорна сорочка й мундир були незвично розстебнуті, і йому доводилося притримувати їх краї, щоб не розходилися.

— Що з вами? - насторожилася я та повільно встала на ноги.

Полковник ледве розплющив очі й спустошено глянув на мене.

— Дрібниці, — здавлено сказав він і відштовхнувся від стіни.

Не з першого разу, але це йому вдалося. Утримавши рівновагу, він, повільно переставляючи ноги, попрямував у бік своєї кімнати.

— Я знаю, чому ви засмучені, — пробурмотів він, не дивлячись на мене. — Не уявляю, як вам тяжко. Але поговоримо завтра, Вів'єн.

Насупившись, я дивилася як Валенті, скривившись, натиснув на дверну ручку і судомно втягнув повітря. Полковник зайшов у кімнату і також повільно  зачинив за собою двері. Він явно приховував біль, не бажаючи ділитися нею зі мною.