Розділ 28 Розшматоване минуле

Небо темніло за вікном і перетворилося на особистий годинник, а сторінки книги – на сильнодіючі ліки від скорботи та суму. Варто лише перестати читати, щоб хвилинку помилуватися краєвидом вечірнього лісу, як думки про похмуре майбутнє навалювалися каменепадом, де кожний уламок скелі — частинки колишнього життя. Вони врізалися в мене гострими краями та залишали болючі, незагоєні рани.

Я сиділа зовсім близько до вікна, відчуваючи його заспокійливу прохолоду. На одному бильці високого крісла стояла чашка з охолонувшим чаєм, а на колінах лежала розкрита книга.

Я ніяк не могла позбавитись відчуття, що реальність віддалялася від мене. Неначе я перемістилася в інший світ – туди, де немає війни й вмираючих від поранень солдат, де без жаху дивишся на небо, яке не розсікали моторошні стравники.

Я опинилася в світі, де можна безтурботно читати книги, насолоджуватись ароматним і солодким чаєм, ловити натхнення від пейзажу за вікном та заспокоюватись від омріяної й такою безцінної тиші.

На коротку мить цей примарний серпанок здався дійсністю, яка гине при кожному звуку за стіною. Цей шум чинив чоловік, який прорахував найкращі стратегії проклятої війни, що наповнювала отрутою кожну секунду, кожну думку та кожний спогад реального життя.

Виразний звук автомобіля, що зупинявся, витягнув мене з кульмінації книжкової історії та змусив серце нервово защеміти.

— Вів'єн! — У вітальню вбіг Валенті, окинув поглядом кімнату й зосередився на моєму обличчі: — Ховайтеся!

Не гаючи час, я побігла до тієї дзеркальної стіни, що приховувала укриття. Валенті зачинив її за мною і кинув погляд на своє відображення, ніби перевіряючи надійність схованки.

Серце, що гучно билося в грудях, позбавило мене слуху, і я злякано притиснула книгу до себе. Невже вони повернулися? Напевно, дізнались про мене!

Наче у сповільненій зйомці я дивилася, як полковник відкривав вхідні двері та відступав у бік, пропускаючи в середину молодого чоловіка в формі капітана Чорної Армії Кайзера.

— Вільгельме, хіба я не достатньо прозоро натякаю? – приглушено пролунав голос Валенті. – В мене є робота, і немає часу влаштовувати з тобою дружню пиятику.

Гість зняв кашкет та струсив світло-русявим волоссям, а після поглянув на полковника доброзичливими очима кольору чайного дерева зі співчуваючою посмішкою на обличчі.

Прилив полегшення ледь не вирвав з грудей шумний подих. Але я вчасно прикрила рот рукою.

— Та що ж ти заладив, Герре? – протягнув він, зупиняючись навпроти Валенті. – Я запас відмінний віскі. Тобі він точно прийде до смаку…

І в знак доказу він підняв руку з фігурною пляшкою, в якій плескалася янтарна рідина.

— У мене немає настрою для цього, - рішуче відрізав чорноокий полковник.

— А його й не має бути! – не зупинявся гість. – Щоб споминути близького друга, ніколи не знайдеться відповідного настрою.

— Вілю, йди! – Валенті показав на двері.

Повисла пауза. Чоловіки дивилися один на одного, неначе тепер вели діалог поглядами.

Цей незнайомець не ворог йому. Принаймні, він не погрожував і не катував.

— Я не дозволю тобі знову заховатися в шкаралупу, Германе. Досить звинувачувати себе й відрікатися від всіх, хто тобі дорогий і хто дорожить тобою! Ти не можеш уникати мене…

— Я не уникаю тебе! – перебив незнайомця Валенті та стис руки в кулаки. – Я рятую тебе, дурню!

— Хіба я прошу тебе про це?! – відповів йому чоловік. – Я і Леннарт прийшли сюди з доброї волі! Кожен розумів, що може трапитися й яка загроза нависає над нами! І не тобі відчувати провину за його чи мою смерть! Це заслуга Кайзера та його мільйонів!

Груди капітана тяжко здималися, а очі виблискували праведним гнівом. Він зробив декілька широких кроків і зі стуком поставив пляшку на стіл, а потім рушив до виходу.

— Ти не один в цьому пеклі, Германе! – тихо кинув він, і подивився на полковника через плече. – І ніколи не будеш. Я кажу не тільки від себе. Я передаю слова твоїх воїнів. Вірних тобі людей! Тільки тобі!

— Вілю….

Але гість вже пішов.

Плечі Валенті зникли, і він кілька хвилин дивився на зачинені двері, ніби не наважуючись обернутися. Я знову стала свідком таємниці, не призначеної для чужих очей. Він ділився цим зі мною неохоче, ненавмисно. Але все ж ділився…

Нарешті, полковник провів пальцями по волоссю й пішов у мій бік.

— Я прошу пробачення за цю сцену, - сказав він, відчиняючи двері переді мною. – Мій друг доволі наполегливий.

Недоречне бажання підтримати його захопило своєю силою.

— Мені шкода, - здавлено прошепотіла я, зустрічаючись з ним поглядом та міцніше притискаючи книгу до грудей.

—  Мені також.

Поволока смутку застеляла його чорний погляд.

— Вільгельм мій давній та надійний друг, і немає ні якого сумніву, що він зберіг би нашу з вами таємницю, - тихо заговорив Валенті. – Але я не можу ризикувати його життям. Точніше, хочу вберегти його хоча б від цієї загрози.

— Розумію, - ковтнувши, прохрипіла я.

Полковник один на один зі своїм тягарем. Він самотній і безвідрадний, адже десь, у надрах реальності та розважливого розуму, усвідомлює, що порятунок для нього – непередбачена подія. Він хоче врятувати своїх близьких, а зі своєю загибеллю вже давно змирився.

— Чи можу я сподіватися, що моя гостя вміє готувати?

Різка зміна тону й нерішуча посмішка на вустах полковника ввели у заціп.

— В-вмію. Але зовсім трішки.

— Я б не відмовився від легкої вечері. – Раптова хлопчача усмішка освітила його суворе обличчя та відкликнулася теплом в моїх грудях.

— С-спробую, щось приготувати, - закивала я.

***

Я готувала салат з рукколи, сира та помідорів, і намагалась згадати, коли займалася подібною справою востаннє.

Частіше за все я жила сама. Брат і батько постійно працювали в різних містах, тому бували вдома вкрай рідко. У мене був насичений графік через наполегливе навчання, тому сил і часу займатися кулінарною справою не вистачало.