ЧАСТИНА 4 Приреченість Розділ 27 Новий ранок

Війна – це коли за інтереси інших гинуть

зовсім безневинні люди.

                                       Уінстон Черчель

Теперішній час

Мій всесвіт… Моє світло… Моє життя… Вони поруч зі мною. Їх не забрали та не заберуть, поки стукає серце, поки легені вміють дихати.

Від стінки до стінки. Від вікна до дверей.

Я виходила весь цей шлях, порахувала кроки. Кожен рух – думка. Кожне слово – спогад.

Щоб торкнутися віконних грат, потрібно піднятися навшпиньки. Щоб поглянути на небо, потрібно підвести очі. Я часто так роблю. Адже небо – мій співрозмовник, єдине джерело реальності. Воно говорить мені про погоду, про час та про дні. Воно радує мене громовитими хмарами та яскравими зірками.

Краще я буду розмовляти з мовчазним небом, ніж з тими, хто зачиняє сталеві двері цієї кімнати, дзвенить ключами та гримлять затвором. Вони це роблять навмисно, щоб залякати та натиснути. Вони все ще чекають. Не втрачають надії.

Вони хочуть, щоб я все ж таки погодилася.

***

Минуле

Королівство Аравія, столиця Аліссат.

Палац Нації

Південне пекло залишилося за білими стінами неймовірного східного палацу. Тут таїлася прохолода, оповита в розкіш золота, гладкого шовку та поваги один до одного.

В одному з головних залів королівського маєтку сьогодні проходила тяжка, напружена та важлива розмова.

Білі стіни з позолоченою ліпниною, мармурова підлога з природним візерунком, велетенський круглий стіл, склянки з водою, в яких плавали кубики льоду, чашки з чаєм та гіркою кавою, високі стільці з мʼякими підлокітниками  — і чотири правителі різних світів з важкими поглядами та непростими думками.

Ніколас Аргінський обійшов поглядом кожного з присутніх. Він був єдиним, хто прийшов на нараду в військовому мундирі. Він один не ховав очей кольору зелених оливок. Неначе тільки він чітко бачив і вірно сприймав світову ситуацію, знав, який жах гряде над країнами кожного із цих панів.

Ніколас провів долонею по світлому волоссю з ледве помітною сивиною та мовив:

— Отже, ви дійсно так вважаєте? – На звук його голосу підняв очі лише король Мухаммед Ойльм. – Кайзер захопить Великославію та зупиниться? Чи ви розраховуєте, що, не надавши нам допомоги, він змилується над вашим народом?

— Ніколасе… — тяжко зітхнув Цезар Власто та випрямився в кріслі. – Ніхто з нас не хоче приносити в жертву твою країну.

Аргінський з почуттям жбурнув пір'яну ручку на глянцевий стіл.

— О так, мені стало набагато краще, коли я дізнався, що ви робите це знехотя.

— Ми ведемо перемови з ним, Ніколасе, - перехопив його погляд президент Авін Баар. Його голос звучав мʼяко й миротворче, як плескіт води в гірському струмку. – В його армії багато конфліктуючих. Війна затяглася, і захоплення Європи за три місяці, які Якоб так пропагував, провалилося. Він благорозумна людина, не дивлячись на всі жорсткі дії та порядки…

Президент Великослаії спалахнув. Він різко підскочив на ноги та, опершись долонями об стільницю, заскреготів зубами, виплескуючи те, про що боявся сказати кожен з представників Союзу Чотирьох:

— Благорозумний?! Хто саме?! Людина, яка вбиває дітей на площах за те, що вони народилися не такими, як більшість? Вбиває стариків, яких вважає безглуздою витратою ресурсів країни? І тих нещасних – за те, що Всесвіт нагородив їх важковиліковними хворобами?! О так, друзі мої. Я забув про релігію. Адже тим, хто носить хрестик чи ходить до мечеті, також шлях на шибеницю! Нічого не бентежить, Мухаммеде? А вас, Авине?

Оливкові очі Ніколаса метали електричні заряди гніву. Полумʼяна промова гриміла відлунням в стінах королівського палацу. Але відповіддю йому була тиша.

Аргінський скрушно хитнув головою і випростався, з силою відштовхнувшись від столу.

— Ну що ж. Я запамʼятаю ваше мовчання. І згадаю його, коли чорний прапор замайорить на горизонті ваших столиць.

Порушивши всі норми етики ділового спілкування, президент Великославії вийшов з кімнати. Але його союзники з розумінням дивилися на двері, що зачинилися за ним та продовжували мовчати.

   ***

Великославія.

Окупована сторона

Я нерухомо лежала, поки нещадні думки, підігріті пригніченими спогадами, вбиралися в свідомість. Вони немов стальні, розпечені шипи, пронизували мене з кровожерливим садизмом. Вдалося заснути, лише коли небо прикрасили перші промені світанку. Але навіть уві сні я не могла припинити думати про своє теперішнє.

— Вів’єн…

Цей голос. Бархатні переливи. Чисті низькі звуки. Глибокий тембр, який легко запамʼятати й виділити з поміж мільйону інших.

— Вів’єн!

Він кличе мене. Наяву чи уві сні?

Довелося прикласти зусилля, щоб розплющити очі. Я осліпла, але на декілька секунд.

В обрамлені світла стояла фігура чоловіка. Я повільно кліпала опухлими від сліз очима, намагаючись сфокусувати погляд та зрозуміти, хто переді мною.

— Доброго ранку, Вів’єн! – полегшив мені нелегку задачу полковник Валенті.

— Доброго ранку, - промимрила я.

Пробудження виявилося складною задачею. Емоційна напруга й нервове виснаження лишили мене сил.

— Вибачте, за надто ранкове вторгнення, - продовжив тим часом офіцер. – Але я маю піти на службу. Будинок у вашому розпорядженні. Упевнений, ви скучили по гарячій ванні, ситному сніданку і гарному одязі. Все це ви знайдете в суміжних кімнатах. А я намагатимуся як найшвидше повернутися.

Валенті вийшов з ореолу променів сонця, і чорнильні очі миттєво стали помітнішими. Він був свіжий та гладко поголений, лишень декілька синців все ніяк не сходили з його вилиці та скули.

Полковник трішки замешкався біля дверей та додав:

— Дуже сподіваюсь, що вчорашня подія змінила вашу думку про мене. І по поверненню я побачу вас у доброму здоров'ї.