Розділ 26 Його розповідь

Мовчання прикрашало тишу цієї мертвої оселі, такої ж бездушної, як і всі покинуті будинки. Такої ж похмурої, як і всі захоплені міста. Такої ж сурової, як і всі досвідчені солдати.

І не важливо, з власної волі вони взяли зброю в руки чи їх змусили це зробити. Військові переходять кордони, жертвують собою й приносять в жертву інших – заради честі, слави, свободи або наживи.

Солдати несуть стяги у бездушні міста, у бездиханні будинки, у світ мертвих людей, яких будуть омивати сльозами не одне століття.

Це війна. Багатолика. Безсердечна. Завжди довга.

Вона обʼєднала мене з чоловіком, який втілює її найкращий образ. Війна не тільки вбиває нас, вона ще й грає з нами. Ось зараз вона придумала гру для мене та цього чоловіка, якого весь світ прозвав Чорним Полковником.

Біль став майже непомітним. Я сіла в одне з крісел біля пустого каміну. Ще один ковток, і портвейн ліниво розчинився в моїй крові, втихомирюючи серцебиття та огортаючи в теплу хмаринку полегшення. Небезпечно-оманливе відчуття байдужості, якого я так відчайдушно потребувала.

Валенті залишився стояти. Після сутички з кайзерівцями його волосся розтріпалось, і декілька прядок впали на чоло. Темні густі брови зосереджено здвинулися над переносицею, утворюючи дві складки над прямим носом. На смаглявій шкірі де-не-де виднілися садна, але припухлість та крововиливи майже зійшли. Риси обличчя полковника відрізнялися правильними, виключно мужніми лініями. Лише густі вії, які невпинно нагадували віяло, обрамляли та помʼякшували очі, що при такому освітлені нагадували чорні діаманти.

Він застебнув і заправив сорочку, залишивши без петель декілька ґудзиків: на коміру та грудях. Стискаючи в одній руці склянку з напоєм, він направився в бік панорамного вікна.

— Батько дуже здивувався, коли я не пішов його дорогою і не зайняв місце поруч з ним у парламенті, а обрав військову частину та солдатські берці, — почав офіцер, дивлячись в сутінки, які вже ховали ліс. – Цьому здивувалися всі, окрім мами.

Розкотистий, чистий тембр голосу Валенті став головним звуком у кімнаті. Затамувавши подих, я занурювалась в кожен перелив його звучання.

Темний погляд метнувся в далечінь, він ніби бачив перед собою картини минулого. Добре, що полковник не дивився на мене. Занадто проникливі очі плутали думки та, здається, читали їх без перешкод.

— Для мами переш за все були наші здібності й бажання. Вона виховувала та навчала нас, ретельно прислухаючись до кожного. Так, моя сестра дивовижно грала на піаніно, змушуючи всіх завмирати та насолоджуватися звуками, які створювали її тонкі пальці. Мій брат заглибився в науку та ночував в лабораторії, мріючи винайти панацею від всіх недугів. А я з неймовірною легкістю прораховував хід будь-якої гри й знаходив рішення головоломок, над якими ламали голову дорослі та всі друзі нашої сім’ї, а після й кращі учні старших класів. Я з легкістю вирішував складні математичні задачі та швидко знаходив вдале рішення в будь-якому завданні. І це могло бути що завгодно: як швидше дістатися до кінотеатру та встигнути на останній сеанс чи як перемогти в чемпіонаті з шахів, будучи наймолодшим гравцем.

Ніч ставала володаркою цього світу. На декілька годин. На одну коротку мить. На пару спогадів.

Непомітно дихаючи, я слухала сповідь Чорного Полковника, до кінця не вірячи, що це відбувається насправді.

Чоловік-легенда вирішив розповісти мені правду про себе. Навіщо? Чому? Якби я не була свідком тієї принизливої сцени шантажу, яка проходила сьогодні на моїх очах, то неодмінно б прийняла цей жест відвертості за розважливий, хитрий маневр талановитого та небезпечного стратега. Проте його вороги розповіли мені правду, самі цього не підозрюючи.

Герман Валенті неначе втомився грати роль, яку доля вибрала йому. Полковнику набридло жити під маскою. Він захотів поділитися своєю історією, щоб у цьому світі зʼявилася ще одна людина, яка буде знати його справжнє обличчя.

— Коли я виріс, переді мною став вибір, від якого залежало моє майбутнє. Батьки терпляче чекали мого рішення. Я знав, що найскладніші головоломки – це військові стратегії. Тому й зробив першу та головну помилку в своєму житті.

Чорний Полковник перевів погляд на мене, і я піддавшись інстинкту зачаїла дихання.

— Я обрав війну.

Тяжко зітхнувши, він відвів погляд. Його довгі пальці стисли склянку, даючи мені зрозуміти, що він заходить на болючу доріжку спогадів.

— Спадкоємець старовинного дворянського титулу, який по добрій волі відправляється на нелегкий та небезпечний шлях, - напевно, найгірший кошмар для материнського серця, - сумно підвів підсумок Валенті.

Я невідривно дивилася на чоловіка, якого хотілося слухати й слухати. Ще декілька годин тому я готова була вбити його чи померти сама. Але здавалося, що це було не зі мною і не з ним. В середині все замовкло, причаїлося. Навіть серце притихло й стукало як змога тихіше.

Офіцер вдивлявся в сутінки за вікном та продовжував:

— Я не хочу втомлювати вас розповіддю про те, як мав навчальний успіх у військовому училищі, потім в академії, а після й в армії. Не буду приділяти увагу й детально говорити про свою сліпу віру в нового лідера, як урочисто та з честю клався йому у вірності й з гідністю виконував всі його накази.

Ось тепер темні очі полковника заблистіли люттю. Він стиснув вуста й зморщився, немов скуштував щось огидне на запах чи на смак.

Він ненавидів Кайзера. Але кожного дня одягав його форму та відверто прославляв. Кожного дня грав роль, від якої його нудило. Раптове співчуття затьмарило всі інші почуття до цього чоловіка.

— Я стрімко злетів у чині й на заздрість оточуючим, став капітаном в двадцять три роки. Як я пишався собою, коли сам Якоб Кайзер прислухався до моєї думки й щиро захоплювався моїми стратегіями! Думав, що цим пишалася вся моя сімʼя. Але помилявся.

Я відвела очі від суворого обличчя полковника й помітила блиск сріблястого циферблату годинника на його запʼясті.