Розділ 24 Випробування бранця

Полон

Мене не зламати.

Мене не вбити.

Мене не втримати.

Думки як заклинання. Розум як прокляття. Він не віддавав мене забуттю. Він будив раніше, ніж наркоз закінчувався. Я прокидався від болю. Стогнав від усвідомлення, але беззвучно та безглуздо – мене ніхто не чув. Неначе бився в звіриній істериці, розбиваючи кулаки в кров об бетоні стіни товщиною в кілометр.

Полон. Безвихідь. Безсилля. Молитися? Якби я знав хоч одну молитву, якби я вірив хоча б в одне божество, то неодмінно помолився б.

Голоси наді мною… Вони говорять про мене. Я в небезпеці, але не в смертельній. Звуки, неначе я в шпиталі. Запах спирту. Запах крові. Хтось протикає мою шкіру, знову та знову. Це зашивають рану в боці, там де особливо болить.

Свідомість нещадно витягає мене з хімічного сну, бʼє словами, мучить голосами.

«Мессарош».

Слово на автоповторі. Воно переплелося з безглуздими думками та бʼється в конвульсіях на задвірках памʼяті.

«Мессарош».

Звідки я знаю це ім’я? Ні, не ім’я. Це прізвище. Так я впевнений в цьому.

«Мессарош».

Так називають когось хто поруч зі мною. Хтось з медичного персоналу відкликається на це прізвище. Жіночий голос. Звучить мʼяко, але стримано.

«Мессарош».

Слово-відлуння. Слово-біль. Слово, яке не дає мені заснути. Слово, яке пробуджує.

Я відкрив очі.

Тихо. Щось сигналить зліва, над головою. Білі стіни. Біла постіль. Сині очі. Вони зосереджено дивляться на мене. Вивчають.

Добрі очі над білою медичною маскою. Яскраве джерело світла посеред безбарвної імли.

— Пити… - прохрипів я.

Тонка рука підняла мою голову. Холодне скло торкнулося пересохлих вуст. Вода потрапила до роту, даруючи незрівнянну насолоду. Вона отверезила мене, придала ясності думкам та очам.

— Відпочивайте. Я буду поруч з вами, - знайомим голосом обіцяла мені володарка виразних синіх очей на фламандській мові без натяку на акцент. Та ж мʼякість. Та ж стриманість.

Вона вклонилася наді мною, та бейдж, прикріплений до краю нагрудної кишені, потрапив під струмені штучного світла.

«Мессарош».

— Очі… красиві…

І прізвище також. Незвичайне. Його запамʼятаєш одразу, варто один раз почути. Особливо якщо його носить видатний генерал. Особливо якщо його син потрапив до тебе в полон.

Мессарош – прізвище, співзвучне з висловом «єдиний шанс на порятунок»…

Два дні після втечі з полону

Ліс втілював нескінченність пекла. Дерева двоїлися перед очима й плутали в  просторі. Вони танцювали переді мною, ховали стежки та збивали з думок.

Проте, я був вдячний їм за близькість. Жорсткі стовбури допомагали вистояти на ногах, і я вже навчився ігнорувати біль, з якою багаторічна кора впивалася в шкіру, роздираючи її.

Я плентався серед лісових хащів вже декілька днів, але це не точно. Запамʼятав, як сонце двічі вставало і ховалося за горизонт. Ось тільки відокремити б реальність від марення сну.

В рваній сорочці, просоченою кров'ю, і не тільки власною, я падав на землю кожного разу, коли чув підозрілий звук. Робив це занадто часто і не до кінця був впевнений в їх правдивості.

Єдине, що точно знав – напрямок.

Я тягся суворо на захід, звідки йшли війська Кайзера. Мені потрібно лишень побачити цей бісовий чорний прапор і не потрапити в очі тим, хто боровся проти нього.

Поки що вдача була на моїй стороні.

Ця думка змусила мене оскалитися в жалюгідній спробі посміхнутися. Обвітрені, пересохлі вуста пронизував біль, але в порівнянні з тим, що пульсував в зашитій рані та зламаних ребрах, він здавався комариним укусом.

Смак власної крові став звичним, а сморід від трупів, що розкладалися, присипані вапняком та хлоркою, продовжувала роз’їдати ніздрі вже декілька днів. Але я не жаліюся. Було б гірше, якби мене вирішили викинути у річку. Снодійне від доньки генерала Мессарош виявилося занадто сильним, і я прокинувся вже на світанку.

Двічі над головою пролітали літаки. П’ять разів я чув розриви бомб та автоматні черги. Чотири рази пив воду зі струмка. Більше сотні разів падав на землю – знесилений, виснажений – та мільйон разів змушував себе піднятися. Але якщо сили повністю покидали мене, я повз, хапаючись за корні дерев та кущів.

Яскраві, до болю реальні образи пливли перед очима. Вони змушували простягати до них руки, тихо ричати від болю та через безсилля і нелюдську втому, тягтися до спасіння.

—  Зажди!...

— Ти тільки поглянь на нього?! Точно не наш!

Десь в сусідньому світі було чутно голоси.

— Йди за капітаном. Без нього не чіпати.

Голоси ставали гучнішими.

Потрібно сказати їм, хто я! Але чому я не можу говорити?

Язик прилипав до піднебіння та відмовлявся співпрацювати з розумом. Повіки не слухалися і ніяк не відчинялися.

Здається, я дійсно помирав…

***

Три дні після втечі з полону

— Гей, щасливчику, прокидайся вже!

Знайомий сон. Він ніби з минулого життя, з яким я давно попрощався.

— Ти чуєш мене, друже?

Так! Я чую тебе! Як же я радий чути тебе!

Але сил не вистачає сказати хоча б слово чи розплющити очі. Повіки неначе налиті оливом.

— Потрібно прокидатися, Германе. Вже час.

— Віль…

Хрип пролунав неначе з боку. Хіба це мій голос? Так давно не чув його, що забув, як він звучить насправді.

— Так, мій брате! – з полегшенням кликнув старий друг. – Як же ти мене налякав!

— Перелік… - продовжував хрипіти я, намагаючись розплющити очі. – Перелік імен…   полонених…   офіцерів…   Принеси!

— Неочікуване прохання, - пробубнів Дрейк.

— Мессарош…    Старший…    Лейтенант…  Живий?!

Мені вдалося відкрити очі. Яскраве світло одразу засліпило. Я зажмурився. Жахливий ефемерний стан, неначе в мені хімії більше ніж води.