РОЗДІЛ 22 Ямщик

Сонячне світло било в заплющені очі, турбувало сон і будило свідомість.

Я неохоче перекинувся на живіт, марно намагаючись знайти бажане забуття. Здавшись, розплющив очі й похмуро глянув на масивний підлоговий годинник.

Початок сьомого. Черговий ранок важкого дня, який завершиться приреченим вечором, що стрімко перетвориться у наповнену кошмарами ніч. І так по колу. По невтомному, безвихідному та гнітючому колу.

Сумно, але вже звик. Як же не звикнути, коли живеш так вже майже два роки?

Діючи машинально, за давно відпрацьованим сценарієм, я скинув простирадло, підвівся з ліжка й рушив у ванну. Прийняв душ, обмотав рушник навколо стегон і попрямував до мармурового умивальника, над яким висіло велике дзеркало з підсвічуванням. Вимазав вилиці, губи та підборіддя гелем з ароматом ментолу й почав збривати чорну щетину.

За відчиненими вікнами щебетали птахи, плескалася серед каміння стрімка річка, тихий вітер шумів у листі. Свіже повітря гуляло просторами кімнати, ворушачи розкидані по столу папери.

Змивши залишки піни, я витер обличчя й шию білим рушником. Мокрі пасма впали на лоб, і я застиг на мить, дивлячись на своє відображення.

Батько почав сивіти до тридцяти, але моє волосся було все таким же чорним. Дивно, адже ми були з ним дуже схожі. Можливо, це раннє батьківство прискорило появу його сивини? Мати трьох дітей — отже, постійно хвилюватися про них, непокоїтися через дрібниці та боятися, що станеться щось жахливе.

Погляд моїх темних очей опустився нижче, до спотвореної рубцями шкіри на шиї і грудях.

Години тортур майже стерті з пам'яті. Біль, який наповнив тіло, безсилий у порівнянні зі стражданнями душі. Я пізнав цю істину, рахуючи кожен удар батога по оголеній спині. Двадцять п'ять. Рівно стільки разів злітала рука кайзерця і падала на мене.

Я приймав біль, впускав її в себе. Я розумів, що ця мука – плата за мою свободу.

Але помилився.

Погляд затримався на лівому боці грудей. Саме там військові садисти вирішили залишити символ своєї влади наді мною. Вони дуже постаралися, щоб ці муки запам'яталися надовго. Адже сам біль забути не складно. Саме тому вони затаврували мене, як худобу, насильно загнану в череду.

Потряс головою, щоб прогнати спогади подалі, я вирушив до гардеробу. Там висіла вона — форма, яку я ненавидів. Відчував затяте відторгнення з кожним поглядом, розуміючи, що немає іншого вибору й доведеться надіти її знову.

Очі звично ковзнули дорогим сукном чорного офіцерського кітеля, розшитого золотим візерунком папороті по коміру, плечах і спині. Пальці торкнулися ненависної тканини й зірвали її з вішалки.

Я неквапливо натягнув чорні вузькі штани, застебнув усі ґудзики на чорній сорочці й нарешті накинув чорний мундир.

Очі, як дві гільйотини, ковзнули по дзеркальному відображенню. Наче стратили мене ще раз за те, що колись спалив подібне вбрання в саду власного будинку, а після пив до ранку, не вірячи, що здобув свободу.

Добре, що так і не повірив.

Адже не минуло й року, як на моїх плечах опинилися погони офіцера з випушкою, петлиці та емблема сухопутних збройних сил Непереможного Пантеону — нагрудний імперський орел. Ненависна нарукавна нашивка з грифоном нагадала, що я несу службу не своїй країні, а мерзенному фанатику, який ніби відродився з проклятого праху колишніх безжальних володарів світу й став новим ідолом для тих, хто прагне крові чи егоїстичного порятунку. Звичне почуття самобичування загострювалося на момент звичайного ранкового ритуалу.

Я пристебнув орден «Лицарського хреста» на комір сорочки. Ще один вже висів на лівій нагрудній кишені мундира. Його особисто приколов Кайзер на знак тріумфу кампанії з вторгнення та захоплення Африки, яку розробив я.

Ранкова мука закінчувалася надяганням кашкета, який здавлював мою голову майже весь день. Притуливши вертикально витягнуту долоню до центру блискучого козирка, я переконався, що він сидить рівно. Кинув останній погляд у дзеркало, коли почув шум двигуна автомобіля.

— Ви дратівливо пунктуальні! — пробурмотів я. — Знову в бій, полковнику?

Але відповіді, як завжди, не було.

Я рушив до виходу, вже знаючи, що там мене чекає не лише чорний тонований позашляховик із вірним водієм — сержантом Еґґом Хартмутом.

Взявшись за ручку, я відчув, як серце пришвидшилося, піддавшись припливу хвилювання. Одним ривком відчинив двері, а погляд опустив на поріг. Різкий видих розвалив тишу на частини. Інтуїція не підвела.

Бо внизу все ж таки лежав невеликий конверт із білого паперу.

Чорні послання передавали з рук до рук, як розпорядження та особливі накази від Кайзера. Ці ж листи я знаходив у різних місцях та в різний час, без підписів адресата та одержувача.

Я витратив багато часу та сил на те, щоб обчислити закономірність їхньої появи: під дверима, на підвіконнях або в момент затишшя на полі бою.

Листи від Ямщика.

Прізвисько вигадав сам. На якийсь час, поки не дізнаюся, хто за ним ховається.

Швидким рухом я підняв листа й вже на ходу сховав у внутрішню нагрудну кишеню мундира. Спустився по сходах ґанку, я застрибнув у автомобіль на заднє сидіння, коротко кивнувши Хартмуту.

Водій зачинив за мною дверцята і, обійшовши авто, сів за кермо.

Машина рушила з місця, і я знову взяв до рук конверт. Дбайливо розкривши його, побачив там складений удвічі листок. Дістав його й ледве стримав полегшення, побачивши знайомий почерк. Швидко звернувши короткий лист, сховав його знову в конверт і прибрав в ту ж саму кишеню.

Втупившись у вікно, я намагався стриматися, щоб не прочитати довгоочікувану звістку зараз. Краще дочекатися вечора та самотності. Хоча в останньому я не певен. Адже протягом двох років, відколи повернувся до армії, хтось залишає послання, іноді навіть попередження. Раніше намагався вирахувати чи хоча б зрозуміти: відправник — мій друг чи ворог?

Але всі зусилля виявилися марними. Я змирився. Тимчасово. Поки що цей невідомий — єдиний зв'язок із людьми, якими я дорожу.