РОЗДІЛ 19 Гості

В очах померкло від болю. Лише знову відкривши їх, я зрозуміла, що Чорний Полковник підняв мене на руки й кудись швидко поніс. Для опору сил не лишилося. Горло палило диким вогнем, груди пронизувала біль при кожному вдиху.

Ми опинилися біля дзеркальної стіни. Комітадж натиснув на скло у самому центрі. Виник овал розміром з волоський горіх, який світився білим неоном. Він штовхнув стіну плечем, і вона зненацька розділилася. З'явилися двері, які безшумно від'їхали убік, відкриваючи темну кімнатку.

— Будьте тут! — скомандував полковник.

Він поставив мене на ноги, не зважаючи на мій мимовільний стогін.

— Шумоізоляції тут нема. Поводьтеся дуже тихо!

І прозорий мур повернувся на місце.

Я опинилася в таємній, неосвітленій кімнаті, прихованій дзеркалом. Не рухаючись і намагаючись не звертати уваги на біль, я вдивлялася у вітальню, яка тепер відкривалася переді мною, наче на кіноекрані.

Стривожений полковник знову глянув у вікно. Його плечі зникли. Він дістав з кобури зброю й з силою стиснув її, від чого побіліли кісточки пальців. Офіцер відвернувся від вікна, зробив кілька кроків до центру кімнати і... став на коліна.

Шокована, я навіть зробила крок ближче до скла, що розділяло нас, і не могла відірвати погляд від спустошеного обличчя комітаджу. Він залишив на підлозі свій пістолет і підняв руки.

Я здригнулася, почувши, як відчинилися вхідні двері праворуч від мене. Кинувши туди погляд, я затиснула рота рукою, дивлячись, як у кімнату неквапливо входять троє солдатів у чорній формі, один з яких йшов з гордо піднятою головою. По тому, як його обступали двоє інших, я зрозуміла, що він головніший.

Жах повільно ковзнув по спині й підняв волосся на потилиці. На їхніх мундирах виблискували чорним глянцем круглі значки з грифоном у центрі. Такий самий символ виділявся на їх вигнутих кашкетах. Кайзерці! Елітний підрозділ садистів Чорного Диктатора.

Погляд метнувся до сивого чоловіка з офіцерськими погонами, і я ледве стрималася, щоб не скрикнути.

Моторошний шрам спотворив половину його обличчя, поверх якого особливо яскраво виділялося татуювання відданості Кайзеру — чорна вертикальна лінія. Ліве око було напівзакрите й він навряд щось ним бачив. Половина рота йшла вбік вуха надто високо, ніби хтось навмисно намагався зробити його усмішку ширшою, але тільки з одного боку. Подібні шрами на шкірі залишаються після бою з вогнем. Але така масштабність свідчила, що його навмисно палили. І лише обличчя.

Це генерал-майор Карстен Копп. Я бачила його на розворотах газет. Невисокий, із сивим волоссям та гострими блідо-зеленими очима, він так активно виступав перед публікою й стверджував, що «людей треба чистити». Про жорсткі методи цієї «чистки» я багато читала, а потім не могла спати, бо плакала в подушку від безсилля.

Генерал-майор Карстен Копп втілював одну з основних причин, через яку я й пішла на війну, бажаючи зробити хоч щось, щоб зупинити темряву, яку він ніс за собою.

А тепер я стояло занадто близько до найлютішого ворога людства, бачила його та профіль Чорного Полковника. Щелепи останнього були стиснуті, пальці то стискалися, то розтискалися. Він ніби долав бурю всередині себе, поки стояв навколішки обличчям до тих, хто увійшов.

Двоє кайзерців з такими ж татуюваннями за мовчазною командою або швидше за звичкою, стали з боків від генерала, зчепивши руки за спиною. Старший офіцер зупинився навпроти полковника й з зухвалою усмішкою дивився на нього зверху вниз.

— Не можу сказати, що радий вас бачити, полковнику, — пролунав його низький голос із виразним скреготом. — Але можу з упевненістю сказати, що насолоджуюся, дивлячись на вас з такого ракурсу.

Полковник мовчав. Його погляд був спрямований в одну точку — прямо перед собою.

— Ви, мабуть, здогадуєтеся, з якого приводу я вирішив вас відвідати? — уїдливо запитував непроханий гість.

Але у відповідь знову мовчання.

Чому ж він стоїть навколішки?! Чи це у них таке таємне схиляння перед представником вищого чину? Що за варварство? Та й дивлячись на полковника, не можна сказати, що він робив це з шаною. Більше було схоже на вимушене приниження.

Огида наповнила мене, а в пам'яті спливла картина недавнього минулого, коли гордий комітадж відмовлявся виконувати вимоги й опускатися на коліна перед Стродом, що полонив його — незважаючи на біль, страх і навислу реальну загрозу жорсткої розправи.

Тим часом генерал окинув поглядом обстановку й ступив до крісла за кілька метрів від Валенті. Розвалившись у ньому, він глянув у бік вікна. Гидка посмішка розтягла його тонкі понівечені губи.

— Зрозуміло, чому ви вибрали собі як притулок саме цей будинок, — хитро хмикнув Копп. - Чудовий огляд з усіх боків! І, що найважливіше, — бездоганне тонування скла. Сюди не проникає ні ультрафіолет, ні цікавий погляд небажаних гостей. Дуже зручно!

Генерал-майор коротко засміявся й знову глянув на мовчазного Чорного Полковника.

— Що ж ви мовчите, Валенті? Я ж поставив вам запитання, і відповіді немає вже три хвилини.

Повисла пауза: гнітюча, напружена, тягуча, як смола мертвого дерева. Я забула, що стою на ногах занадто довго, що ребра все ще ниють, а горло начебто роздирають сталеві шипи.

— Ви дізналися, що я був у полоні славенців, — несподівано пролунав похмурий голос полковника.

— О, і ви навіть не намагаєтесь це приховати! — із задоволенням реготнув генерал, і мені стало ніяково від його неприродно м'якого тону. — Тоді я не намагатимуся від вас приховати, що плату за вашу помилку я вже отримав.

Голова Валенті різко сіпнулася. Напруга скувала його плечі, а руки, стиснуті в кулаки, зблідли.

— Я нічого нікому не сказав, — карбуючи кожне слово, промовив він. — Мені вдалося втекти швидше, ніж почався допит.

—Так, безумовно! Я бачу доказ того на вашій понівеченій фізіономії, — уїдливо пирхнув генерал.

— Я отримав каліцтво, відбиваючись від нападників ще на нашій території.