РОЗДІЛ 18 Відкриття

Я повинна покінчити з життям.

Ця думка прийшла з пробудженням, до того, як розплющила очі.

Я перемотувала у голові підслухану розмову й дивилася на сонячні відблиски за вікном, але не змінила свого рішення. Після довгих днів тортур вони зрозуміють марність мого утримання, і звернуться до шантажу. Батько буде змушений прийняти важкі рішення, намагаючись урятувати свою країну. Його життя, доля та честь виявляться на кону.

Я не хотіла цього, сподіваючись, що комітаджі ще не перейшли до другого плану дій. Які шанси, що вони не встигли повідомити генерала Мессароша про його недолугу дочку, яка тепер перебуває «в гостях» у Чорного Полковника, який виявився живим? Це ж саме вона нібито визнала його мертвим.

Крах за крахом. Випробовування за випробуванням.

Моя сім'я не заслуговує на це. Мій обов'язок зробити все, щоб позбавити їх від цього. Зараз на втечу я не здатна. Чекати на одужання не можу — навіть у цей момент Чорний Полковник може вже плести свою пекельну стратегію та готувати рокове повідомлення для генерала Великославії.

Спробувати вбити його чи хоч якось нашкодити здоров'ю, на жаль, теж не зможу. Моя слабкість проти його сили — це як убити Ахіллеса без зброї та влучності Паріса.

Моє життя мало закінчитися там, в автомобілі, якому все-таки вдалося ухилитися від бомб стравників.

Чому ж я тоді не померла? Чому має кульгати по незнайомому ворожому дому, намагаючись знайти хоч якусь подобу смертоносної зброї?

Мої босі ноги відчували холод підлоги й відволікали від пекучого болю, до якого я майже звикла, блукаючи по кімнаті, що явно служила відразу вітальнею, їдальнею та холом.

Я тільки нещодавно виявила, що знаходжусь тут одна, і точно не знала, скільки триватиме ця самотність. Потрібно поквапитися!

Проклятий комітадж сховав усі ножі та ножиці. Я смикала ящики столів на кухні, але вони були замкнені. Випадково зауважила, що весь будинок витриманий у скандинавському стилі, без зайвих елементів меблів та декору. Біло-сірі відтінки огортали меблі, фасадні стіни заміняли вікна, а стелю прикрашали дерев'яні балки.

Вікна були заблоковані, могли відчинятися лише на провітрювання. У суміжну кімнату проникнути не вдавалося, а ліки, залишені лікарем, були непридатні для спроби самогубства.

Зупинившись, щоб перепочити й спробувати відновитися від надокучливого болю, я не могла зрозуміти, як такий важливий офіцер вибрав для свого місця перебування загублений у лісі й майже прозорий будинок? Адже в жодній з тих кімнат, де я була, не сховатися від величезних вікон.

Погляд упав на товстий шнур, який поєднував гігантські жалюзі. Я рішуче пошкандибала до нього. Довелося трохи повозитись, щоб витягнути його зі з'єднаних пластин.

І ось, зав'язуючи петлю, я спокійно думала про те, що збиралася зробити. Можливо, це ліки так діяли або я справді змирилася з тим, що життя втратило сенс.

Вибір невеликий: або зараз перекидаю товстий шнур через найнижчу балку, надягаю петлю на шию й зістрибую з табурету, або чекаю, поки мене почнуть катувати, втикаючи голки під нігті або здираючи шкіру заживо. У такому разі я помру від болю, поки мій батько намагатиметься виправити помилки нікудишньої дочки.

Не з першого разу, але мені вдалося перекинути петлю через балку у вітальні. Нарешті, я, долаючи біль, піднялася на високий стілець і, не стримавши страждальний стогін, поглянула на своє відображення крізь кільце петлі. Дзеркальна стіна вздовж усієї вітальні, що приховує кухню, показала мене, неначе кадр з військової драми — бранка у білій лікарняній сорочці вирішує стати жертвою цієї клятої війни. Померти, щоб виправити помилки минулого.

На хвилину замислившись, я озирнулась на прожиті роки. Досить непогано, якщо не брати до уваги зрадництво заради життя брата й порятунок ворожого офіцера. Насмішка долі — я допомогла комітаджу втекти з полону, щоб опинитися в його полоні.

Хитромудра доле, я прийняла твій урок і вже давно визнала свою помилку.

Я рішуче накинула петлю на шию.

Ніколи не замислювалася про думки самогубця перед тим самим фатальним і останнім кроком. Зараз я опинилася у цій ролі. Про що ж я думала? Про смерть? Про те, що таїться у цьому слові? Про загробний світ?

Ні. Мої думки наповнені журбою про те, що я так і не дізнаюся, коли та як закінчиться ця війна.

Петля дряпала шкіру на шиї. Я заплющила очі. Зробила глибокий вдих. В останній раз. І зробила крок вперед.

Різкий біль стиснув горло й перекрив дихання. Паніка, яку підживлювала жадоба до виживання, змусила ноги борсатися в пошуках опори, а пальці — послабити смертельну петлю.

— Якого диявола?!

Десь дуже далеко, в іншому світі, пролунав громоподібний чоловічий вигук, і в ту ж мить повітря наповнило легені. Світ перекинувся. Я опинилася в невагомості.

От і все? Я померла? Так швидко?

Лютий кашель роздирав горло. Я намагалася припинити кашляти через жахливий біль і смак крові в роті, але марно. Можливо, це і є моє пекло?

Але кого бачу перед собою? Чиї холодні пальці торкаються мене? І чий голос стає все гучнішим?

— Що ви наробили?! Навіщо?! Я ж хочу допомогти вам!

Чорний Полковник. Він нависав наді мною. Його очі-онікси прорвали жовту поволоку непритомності й втягували мене в реальність.

— Ні! — просипіла я й замахала руками, намагаючись відігнати це прокляте видіння.

Я схлипнула від болю й розплющила очі. Кашель ніби подряпав до крові горло, непрохані сльози зробили погляд яснішим. Я побачила перед собою стривожене обличчя комітаджа. Він нависав наді мною, поки я лежала на підлозі.

— Навіщо ви хотіли вбити себе?! — суворо вимагав відповіді полковник і струснув мене за плечі.

— Щоб не дати вам вбити мене! - прохрипіла я.

Як давно я не чула свого голоса!

Він стиснув щелепи й зсунув брови. Його кашкет валявся поруч, а чорний мундир був розстібнутий. Мій погляд затримався на рукоятці його блискучого сріблястого пістолета, що виднівся з кобури на поясі.