РОЗДІЛ 17 Леннарт Хофер

Я прислухалася до рухів за стіною, розуміючи, що потихеньку божеволію. Паніка й страх розбурхували свідомість і заважали думати. Я вдивлялася у похмурий ліс і намагалася вигадати план дій.

Словам комітаджа вірити не можна. Будь-який офіцер, отримавши таку полонянку, як я, здатний вигадати й не такі хитрощі, щоб вивідати інформацію або використати цей випадок. Точніше, використати мене.

Голова шуміла від уявлення жахливих можливостей, які були в руках кайзерців: шантаж, придушення, знищення репутації… Викриття моєї зради, зрештою.

Закрила очі, намагаючись прогнати нове бажання розплакатися від безвиході.

Що мені робити? Бігти? Абсурдність думки навіть не давала можливість уявити її втілення. Плутати лісом у пошуках знайомих стежок, без орієнтира і сил з кожним рухом?

У кімнаті, яка поступово занурювалась у ніч, було тихо та темно. За величезним вікном йшов дощ, і його легкий барабанний дріб вселяв тугу по колишньому світу.

Розліпивши повіки, я знову втупилася в обрій соснового лісу, який розкинувся темно-зеленим полотном. Здавалося, нібито я в будинку, що знаходився в паралельному всесвіті, такому болісно-далекому від того, де жила раніше.

Крізь дерева промайнув маленький відблиск світла. Я впіймала його бічним зором і придивилася. Промінь світла знову з'явився на секунду й знову зник. За кілька хвилин він став яскравішим і ближчим. Я напружилася, коли зрозуміла, що це світло фар автомобіля, який наближався до будинку.

Це за мною! Вони мчать сюди, щоб розпочати свої тортури. У вухах зашуміла кров, і швидкість пульсу почала зашкалювати. Що робити? Як рятуватися? Думай!

Ось уже чутно чоловічі голоси за стіною, звучать їхні важкі кроки. Вони наближались. Легкий стукіт у двері змусив мене здригнутися.

Я втиснулася в подушки й з жахом дивилася, як у кімнату входили двоє чоловіків. Чорний Полковник супроводжував незнайомця в окулярах і з коротко підстриженим сивим волоссям. Він був у темно-синьому костюмі та білій сорочці — отже, до комітаджів не належав чи приховував це.

— Вів'єн, це мій близький друг і лікар — Леннарт Хофер, який допоможе вам швидше одужати, - сухо представив гостя чорноокий офіцер.

Лікар дивився з розумінням і неприхованою добротою. Його губи розтягнулися у ввічливій посмішці:

— Радий знайомству з вами, колего.

Я мовчки проковтнула підступний ком страху й підтягла простирадло вище.

Мені також ставили завдання вилікувати бранця для допитів. Але я не впоралася.

— На жаль, поки що у нас не виходить діалог, друже мій, — втомлено зітхнув полковник і взявся за ручку дверей. — Я залишаю вас і сподіваюся, що хоча б ти досягнеш успіху в цьому.

Із цими словами він зачинив за собою двері. І я готова присягнутися, що комітадж пішов, то світло повернулося до кімнати.

Лікар Леннарт Хофер пройшов в центр кімнати. Схилившись над тумбочкою, він увімкнув світильник і сів на стілець, що стояв поруч.

— Гадаю, ви знаєте, які ін'єкції я зробив вам і які таблетки прописав? - люб'язно поцікавився він.

Я дивилася на нього й не кліпала, лише сильніше зчепила пальці, що стискали куточки простирадла.

— Щиро кажучи… — важко зітхнув лікар і зняв окуляри в золотистій оправі. — Вперше в житті не знаю, з чого розпочати розмову. І гадки не маю, як переконати вас, що ми з Германом не заподіємо вам зла. Ми хочемо зробити все, щоб повернути вас до рідних.

Я продовжувала мовчки дивитися на нього й мерзотно здригатися від кожного його руху.

— Розумію вас, - знову заговорив чоловік. — На вашому місці я теж не повірив би людині, чиє ім'я очорняли у всіх мас-медійних джерелах протягом кількох років.

Він поклав на коліна свою сумку з тонкої коричневої шкіри та відкрив її.

— Зараз я зроблю вам ін'єкцію «Інкрементуму», — наполегливо продовжував лікар. — Як ви, напевно, знаєте, він сприяє швидкому зрощенню кісткових переломів. Вчора я вже робив такий укол. Тому через п'ять днів ви зможете пересуватися майже безболісно.

Я спостерігала за тим, як Леннарт Хофер дістав знайому ампулу з препаратом і набрав його у шприц. Випускаючи повітря, він дочекався, поки на кінці голки з'явилася прозора крапелька ліків, і запитливо глянув на мене.

— Ви дозволите?

Які ж вони ввічливі, чорт забирай!

Я зустрілася поглядом з розумними темно-сірими очима. Гостра потреба встати на ноги якнайшвидше змусила мене простягнути йому руку, підставляючи вену.

— Дякую! — усміхнувся лікар.

Збризнувши дезінфікуючим спреєм внутрішній бік ліктя, Леннарт легенько проткнув мою шкіру й влив у вену «Інкрементум».

— От і все! - закінчив він, ховаючи шприц назад у сумку. — Тепер, будь ласка, покажіть мені свій забій на потилиці.

Я повільно відвернулась від нього, показуючи місце, яке садніло. Лікар обережно зняв пов'язку й задумливо розглядав ушкодження.

— Рана неглибока. Майже затягнулася. Під волоссям її навіть не видно, тому пов'язку я заберу, — пояснив він, і я знову повернулася до нього. — Ще п'ять днів пийте «Санітатем», і зійдуть усі інші забиті місця. Вчора я вколов вам «Сатієтас», щоб підтримати сили у вашому організмі. Але зараз потрібно повноцінно харчуватися. Як тільки відчуєте голод, не ігноруйте його, будь ласка.

Лікар Хофер знову посміхнувся й поставив флакон зі знайомою етикеткою на тумбочку, поруч із мікстурою від нервового виснаження.

— Не забувайте також приймати заспокійливе. Вибачте мою безтактність, адже я говорю з вами, як з пацієнткою, а не як з колегою. Звичка, чи знаєте.

Винятково професійна звичка. Мені дуже захотілося поправити його й переконати, що нема чого вибачатися. Адже це не помилка, а заслуга. Але я залишилася безмовною.

— Ви, до речі, професійно лікували мого близького друга, - зауважив Леннарт Хофер і почав закривати на сумці блискучий замок. - Спасибі вам! Ви врятували майже мого рідного сина.

«Я лише виконувала свій обов'язок!» — подумала я, але знову промовчала.