РОЗДІЛ 16 Мовчання

Перше, що я почула, прийшовши до тями, — барабанний дріб дощу по склу. Ніколи не помічала, що його так добре чути з кімнатки у шпиталі. Я вслухалася у спокійне звучання й намагалася згадати, як закінчилося чергування і чи встигла я добратися до своєї кімнати або знову заснула в ординаторській. Але в жодному з цих місць не можна почути дощ, адже вони перебувають під землею. Де ж я заснула на цей раз?

Розплющила очі.

Склепінні балки незнайомої стелі почали позбавляти мене тимчасової амнезії. Неспокійне світло раннього вечора чи ранку струменіло з панорамного вікна.

Я зморщилася, натужно вирізняючи реальність із кількох годин недавнього минулого. Що це за кімната? І цей ліс. Звідки гори?..

Я в лігві Чорного Полковника, якому допомогла втекти з полону. А тепер я в полоні у ворожого офіцера. Того самого комітаджу, якого бояться браві солдати, навіть його ж воїни.

Спробувала різко сісти в ліжку, але жахливий біль у ребрах і потилиці зупинив мої старання. Нудота підступила до горла. Довелося заплющити очі. Повільно опустившись назад на подушки, я обережно видихнула.

— Вам боляче через зламані ребра.

Голос пролунав немов із моїх кошмарів. Я розкрила повіки й подивилася у бік, звідки він пролунав.

— Судячи з жаху у ваших очах, тепер ви впізнали мене.

Чоловік стояв в іншому кінці просторої кімнати, могутньо височіючи у дверному отворі.

Комітадж зняв мундир, залишився в чорній сорочці й закотив рукава по лікті. Його зап'ястя були заховані в кишенях формених штанів, а темноволоса голова трохи нахилена до лівого плеча.

На тлі світлого інтерʼєру кімнати темний силует дихав похмурістю та багатообіцяючою загрозою. І якби Князь Темряви існував, він виглядав би саме так.

Крізь сутінки мені вдалося помітити, що садна на його обличчі не зійшли до кінця. Але тепер достатньо було лише одного погляду, щоб зрозуміти, хто стоїть перед тобою. Класичні риси обличчя, без жодної неправильної лінії були просякнуті суворістю Середньовіччя.

Це його я бачила у газетах та у випусках новин. Це він — той самий Чорний Полковник, який стояв праворуч від Якоба Кайзера й дивився на навколишній світ з гордовитою зверхністю.

Рівні губи небезпечного чоловіка, ім'я якого породжує моторошні легенди, розтягла слабка посмішка. Він ступив углиб кімнати, наближаючись до мене.

— Ваші солдати з такою самовіддачею розбивали мені обличчя, не знаючи, що допомагають бути невідомим. — Оксамитовий гуркіт його голосу наповнював кімнату і відключав інші звуки. — Той підполковник вирішив, що краще тримати моє ім'я у секреті. Він ризикнув, а я скористався цим. Адже безіменний бранець має більше шансів знайти союзника на ворожій стороні, ніж відомий полковник, якого ніби виграли в лотерею.

Комітадж пішов у моєму напрямку, захопивши білий стілець біля стіни, і, підійшовши, поставив його навпроти величезного ліжка, на якому беззахисно лежала я.

За вікном вирувала негода: вітер гнув гілки дерев і хвистав дощем у скло — немов якісна декорація одного із найнапруженіших моментів у моєму житті. Серйозність того, що відбувалося, і страх змушували відчайдушно бажати пробудження. Подумки стиснувшись, я несамовито хотіла прокинутися і опинитися у своїй квартирі, похмуро чекаючи битви за рідне місто Велич.

— Лише вам я хотів назвати своє ім'я, — знову зазвучав низький голос Чорного Полковника. — Але розумію, чому ви відмовилися.

Як би я вчинила, коли знала, кому допомагаю тікати?

Це питання відбилось у вугільних очах комітаджа й відгукнулося в мені. Занадто часто я питала себе про це після того, як дізналася, з ким саме вступила у змову.

Я дивилася на нього, але від напруження не могла промовити й слова. Пам'ять відтворювала все те, що я колись чула про цю людину, про найжорстокіші способи тортур у його армії, про підступність та стратегії, передбачити які ще не вдавалося нікому.

Невже я дійсно перебуваю в полоні у людини, яка допомогла Чорному Диктатору захопити половину світу та спотворити її?

Полковник наблизився до тумбочки й включив нічник, занурюючи інтер'єр у неяскраве світло. Він рухався безшумно, подібно до пантери, з такою ж хижою, лякаючою грацією.

Повернувшись до стільця, він став поруч з ним і глянув у мій бік.

— Ви дозволите? — чемно запитав офіцер, запитуючи піднявши брови.

Я здригнулася від звуку його тихого голосу, але не знайшла в собі сили відповісти. Чорний погляд ніби проклав шлях із мого чергового кошмару та вторгся у реальність. Знайоме почуття холоду знову пронизало мене.

У кімнаті почулося його зітхання. Він сів, закинувши ногу на ногу й поклав руки на закруглені підлокітники.

— Як ви ставитесь до дощу?

Я здивувалася. Що?!

— Я, наприклад, дуже люблю його, — світським тоном продовжив Чорний Полковник і задумливо глянув у вікно. — Більше, ніж сніг чи сонячну погоду. Звук дощу навіює неповторне почуття затишку де б ти не знаходився.

Комітадж замовк, дозволяючи стукоту дощу заповнити тишу, що виникла. Він знову глянув на мене з легкою ввічливою усмішкою, явно маючи намір привернути до такої ж манери розмови.

— І не важливо сидиш ти під дахом будинку з чашкою ароматного чаю чи застигнутий у лісі. Ви згодні?

Посмішка зійшла з його губ, і він відвів погляд.

Я вичікувально стежила за чоловіком, який відтворював в собі всю небезпеку світу, відчуваючи себе максимально вразливою лежачи в ліжку. Розум намагався заступитися й довести, що якби він хотів втілити у реальність свої насильницькі мрії, то вже зробив би це. У нього інші плани на мене, в яких я маю жити і не намагатися втекти.

— Мене звуть Герман. — Аспідні очі знову звернулися до мене. - Як я можу звертатися до вас?

Ми знайомі, чорт забирай!

Чемний тон офіцера не заспокоював, а навпаки, посилював напругу та паніку всередині мене. Відчуття свого безсилля та нікчемності змусило мене зчепити щелепи й продовжувати мовчати.