РОЗДІЛ 14 Стравники

Вистачило дві години та сорок три хвилини, щоб попрощатися з теперішнім та відправитися у невідоме майбутнє. І ось я вже їхала на задньому сидінні військового позашляховика, який кидало від їзди по бездоріжжю.

За вікном лісові хащі змінювалися на обрії полів з врожаєм, який був безжалісно понівечений бомбардуваннями. Вони пливли перед очима, поки я згадувала зворушливі моменти прощання з людьми, які вже встигли стати не просто колегами, а творцями атмосфери особливого життя, цілим етапом та яскравими спогадами.

Анна заплакала і стисла мене в міцних обіймах. Майор Флеген обійняла і подякувала за добропорядність та віддачу «в нашій безмежно важливій та нелегкій роботі».

Даніель Пакош довго дивився в мої очі, неначе очікував від мене особливих слів. Але я не виправдала його сподівань. Тому він притис свої вуста до моєї щоки й з сумом побажав «безпечної та швидкої дороги». Брат, ясна справа, нічого не розповів йому й лейтенант продовжував живити до мене ніжні почуття.

Що ж буде, коли все відкриється? Що стане з батьком? Чи виправдають Клауса? Чому вони вирішили відправити мене додому? Боялися, що я зроблю їх положення ще складнішим? Чи думали, що я буду шпигункою комітаджів?

Змахнувши сльозу, я шмигнула носом і зажмурилась, побачивши попереду закритий переїзд. Ми зупинилися в кінці довгої шеренги з автомобілів.

Відповідно розкладу, в цей час рухався санітарний потяг, який привозив солдат до нашого шпиталю. Віддаля почувся знайомий шум коліс вагонів. І я трішки піддалася вперед, вдивляючись вдалечінь.

Мовчазний солдат, який керував цим автомобілем, нетерпляче вистукував пальцями ритм по керму в шкіряному чохлі. Він також дивився в бік залізничного складу, який вже виднівся з-за горизонту невеличкого соснового бору.

Я нарахувала двадцять два вагони, які стрімко бігли по рельсах. Сотні солдат висунули голови в маленькі віконця, щоб вдихнути свіжого, хоч і пильного  повітря. На більшості з них виднілися бинтові пов’язки.

Але раптом знайомий холод проник у грудну клітину та лещатами стиснув серце. Я впізнала жахливе, наростаюче виття, яке в одну секунду посіяло паніку та жах. Водій різко підняв голову й тут же натиснув на педаль газу.

— Стравники! – закричав він.

Солдат почав викручувати кермо, направляючи автомобіль назад, у бік лісу.

— Тримайтеся!

Я інстинктивно втиснулась у сидіння авто, вхопившись двома руками за боковий поручень над дверима. Нам кінець!

Авто рвонуло з місця, але небо вже заполонили смертельні чорні силуети. Їх вузькі крила нагадували ластівок, яких збільшили в мільйон разів та просякнули смертельною зброєю.

Машина стрибала по вибоїнах, неслася по полю, ораному військовою технікою. Страшний звук падаючих ракет вже розривав барабані перетинки. Позаду нас  роздавалися вибухи, які чергувалися з дикими криками про допомогу та лементами болю.

Я озирнулася й скаменіла від жаху. Літаки, як стерв’ятники, кружляли над потягом та скидали на вагони ракети.

— Вони бомблять поранених! – закричала я.

— Суки! – заричав водій, але швидкість не збавив.

Потяг горів разом з людьми. Чорний дим здимався в сине небо. Комусь вдалось вибратися, але кулеметники з літаків тут же їх розстрілювали. Деякі автомобілі не встигли сховатися та також палали разом з водіями та пасажирами.

Три машини мчали до лісу, слідом за нами. Роботи-пілоти це помітили. Два стравника розвернулися й направилися в наш бік. Не пройшло й хвилини, як вони вже були над нами.

Неначе зачарована, я підняла голову до неба та дивилася, як на нас летіла чергова ракета.

Слів молитви вже не згадати. Та й не врятують вони мене. Час спокути настав.

***

Сморід гарі виїдав легені. Дихати ставало все важче. У вухах стояв незнайомий дзвін, що пригнічував всі інші звуки. Я відчувала, що мої очі відкриті, але бачити нічого не могла – дим роз'їдав їх та позбавляв можливості бачити.

Я лежала на траві. Намагалася встати, але голова закрутилася, і я знову впала на землю. З носа йшла кров. Я відчувала теплі цівки, що стікали по губах та потрапляли до рота. Солонувато-металевий присмак крові неможливо сплутати ні з чим. Волосся зліпилося по бокам. З вух також ллються кровʼяні потоки.

Ще раз спробувала піднятися. Вийшло. Долаючи біль, стала повзти крізь дим і гар. Під пальцями відчувалася рихла, пропахана земля.

Чому я тут? Що трапилося? Мене контузило, але як? До мене доносилися чиїсь вигуки, потім жахливі крики. Нас розбомбили? Ми в шпиталі? Стравники вже полетіли?

Мозок гарячково намагався відновити в памʼяті останні хвилини життя, але здається, йому заважала смерть, яка вже чекала моєї поразки.

Очі відмовлялися засвоювати реальність. Жовтий туман повільно застилав все навкруги.

Я втратила свідомість.

***

Чорномундирівці оточили мене.

Я втрачено дивилася на їхню чорну форму знизу догори, ледве піднявши голову. Перед очима все пливло. Зір то зʼявлявся, то зникав. Я лежала обличчям на землі. Відчувала її сирість, вдихала запах.

Носки чорних черевиків. Зовсім поруч. Оманливо, немов десь далеко, почула сміх чоловіка. Комітадж перевернув мене на спину.

Біль пронизала все тіло. Я закричала. Чи застогнала. В області ребер біль була особливо нестерпна. Схлипнувши, я задихнулася. Страх накривав стрімкими приливами. Я ковтала власну кров, яка занадто швидко заповнювала рот.

Чорна військова форма солдат навіть крізь біль та контузію проникала в свідомість жахливою панічною думкою: «Ось і кінець».

Немов хтось грав з рівнем гучності, то збільшував, то зменшував її. Я чула уривки фраз чорномундирівців, яких вочевидь добряче веселило моє становище. Їм подобався мій страх та безпомічність.

Хапаючись за краї свідомості, відчула, як мене взяли за ноги та потягли по траві. Перед очима почали рухатись верхівки сосен. Небо вже по-вечірньому темніло.

Гострий сплеск нового болю в потилиці. Здається це був камінь. Він прискорив прихід ночі в мою свідомість. Я погрузла в неї, радіючи забуттю. Воно сховало мене від мук та страху.