РОЗДІЛ13 Моя страта

Час зупинився. Він перетворився в тягучу суміш заслуженого страху, виправданої зневаги до самої себе та безглуздого жалю. Ці почуття видирали мої внутрішні органи та заповнювали розпеченим очікуванням розплати.

Я чекала. День, ніч, знову день. Сон як катування. Виснажлива робота – та знову катування сон-тортура. Прослуховування новин стало особливим видом покарання. Я напружено замовкала кожного разу, коли вони починалися, та робила лише декілька подихів до останніх слів диктора.

На восьмому випуску новин я остаточно втратила почуття полегшення, не почувши сенсаційного повідомлення про те, що Чорний Полковник Герман Валенті живий та знову повернувся на службу. Відчайдушно хотілося швидше покінчити з цим. Втомилася чекати.

Клаус уникав мене. І, здається, це взаємно. Кожного разу, як бачила його здалеку, я відчувала, як пітніють долоні. Судомно вдивлялася в його форму: чи є в нього кобура на поясі? Зі зброєю він чи ще не час? Новий вид тортури, який також неабияк мучив.

Від інших я дізнавалася новини про брата. Його не посадили до карцеру, але допити не припинялися. Кожного разу, як він покидав управління, я завмирала в похмурому очікуванні.

Нервове напруження стало лякаючим звичним станом. Поганий сон чи його відсутність увійшли у норму. Здригування при кожному звуці мого прізвища також перетворилося на повсякдення.

Шпиталь став єдиним місцем, де я відчувала хоч натяк на полегшення. Тільки занурюючись у роботу, я відчувала себе живою, зовсім трішки колишню, але все так само безмежно брудною. Вимотувала себе працею, примарно сподіваючись, що помру від виснаження раніш, ніж настане час мого покарання.

Я закінчувала вранішній обхід новоприбулих солдат та вʼяло посміхалася їхнім привітливим заграванням. Раптом поруч зʼявилася Марта Флеген.

— Мессарош, я закінчу за тебе.

Вона перехопила мою руку, коли я мала намір послухати легені одного з молодих новобранців.

— До тебе приїхав батько.

Я завмерла та втратила можливість вимовити хоча б слово. Пальці обм'якли і стали безвольні.

Майор помітила це, та розуміюче посміхнулася. Мій стан вона прийняла за звичайне хвилювання, яке повинно бути у кожної доньки, особливо, коли її батько — військовий. Флеген забрала в мене стетофонендоскоп та обійнявши за плечі, підняла зі стільця.

Мої очі зустрілися з добрим поглядом жінки, яка одне життя назад була моїм вчителем, допомагала писати дипломну роботу та не «валила» на захисті. Тепер вона – моя вчителька та наставниця в прифронтовому шпиталі.

Я боготворила її професійність, поважала такт та мудрість. Таку думку про себе вона створювала не тільки в мене. Майор мала репутацію відмінного й розважливого спеціаліста.

Зараз, я дивилася в її втомлені очі та ясно розуміла: вона потоне разом зі мною. Я погубила її також!

— Тобі потрібно поквапитися, якщо хочеш побачити його. У генерала не так багато вільного часу, - мʼяко порадила вона та знову посміхнулася, прийнявши сльози, що зʼявились у моїх очах, за прояв суму за батьком.

Ось зараз все й закінчиться.

Нарешті.

Я поплелася у бік штабу, не відчуваючи ніг. Я потрапила в той самий кошмар, в якому ти хочеш йти швидше, намагаєшся з усіх сил, але тіло не слухається. Ти стаєш хмаринкою, невагомим духом. Летиш назустріч небезпеці, адже іншого шляху немає.

Я хотіла закінчити з цим найскоріше. Надто довгим було катування очікуванням розплати. Її час прийшов, і мені не страшно. Майже.

Біля дверей кабінета підполковника Строда солдат на посту віддав мені честь та відкривши двері, доклав про мою появу. Зробивши глибокий подих, я увійшла в кімнату, освітлену яскравим вранішнім сонцем липня. Двері зачинилися. Нависла напружена тиша, яку розривало моє судомне дихання.

Батько стояв до мене спиною: широкі плечі, зціплені позаду руки – статура, якій позаздрив би навіть король.

Йшли хвилини. Батько залишався нерухомий. Лишень генеральські погони на його плечах підморгували мені при кожному диханні, коли підхоплювали відблиски сонячних зайчиків.

Час набрав обертів та перемістив мене в минуле.

Я знову шестирічна дівчинка, яка зробила помилку. Мені соромно й страшно. Відчайдушно хочеться, щоб в кімнату зайшла мама та прикрила мене собою, щоб зупинила гнів батька й заспокоїла його.

Але мами немає. Мені вже давно не шість. І мій вчинок дитячою витівкою назвати не можна.

Видатний полководець могутньої країни Великославії, генерал Бадер Мессарош повільно повернувся. Блакитні очі під сивими густими бровами подивилися прямо на мене. Різко, суворо, як чужий.

Я насилу втрималася, щоб не зробити крок назад та не опустити погляд. Він знає. Він все знає!

— Привіт, Вів’єн! – тихо промовив батько.

Я здригнулася. Судомно втягнула в себе повітря та кліпнувши очима, відчула як гаряча сльоза скотилася щокою.

— П-пробач, - приречено прошепотіла я.

Друга сльоза скотилася по обличчю.

Він різким жестом обірвав мене.

— Я тут проїздом, але виявилось, що не даремно, - надто бадьоро почав він та зробив крок мені на зустріч. – Мені повідомили, що моя єдина донька зовсім не береже себе та працює в шпиталі і вдень, і вночі. Так не можна, Вів’єн.

Дихання перехопило судомою. Я отетеріла, дивлячись на нього.

— Що? – видихнула я.

Він зупинився навпроти, все так само тримаючи руки за спиною.

Як же він постарів за час війни! Волосся, звично зачесане назад, стало зовсім сивим. Глибокі зморшки перетворили суворе обличчя в похмуру маску. Він дуже схуд і, здавалося, став ще вищим.

— Твій брат мені все розповів. Я не міг лишитися осторонь, поки моя донька мучить себе й, можливо, скоїть помилку.

Холодний жах охопив мене крижаною хвилею, від якої все всередині замерзло.

— Окрім шкоди своєму здоровʼю, дочка, - дуже обачливо продовжував Бадер, дивлячись мені в очі, - ти можеш нашкодити іншим. Адже втомлений лікар у найкращому випадку безкорисний, а в гіршому – смертельно небезпечний.