ЧАСТИНА 2 НАДІЯ РОЗДІЛ 12 Вірність слову

Ветеранів Третьої світової не буде.

Уолтер Мондейл

— Ну ось і все! – проголосила я, і простягла власноруч зшиту ляльку маленькій дівчинці пʼяти років, та не стримала посмішки, дивлячись на її несамовиту радість.

Тільки що пройшов теплий дощ і на деякий час вгамував спеку. Дітвора бігала по калюжам, та коли я чула їх веселий сміх, серце стискалось від хвилинної радості, змішаної з тривогою, що стала вже постійним почуттям з початку війни. У дворі шпиталю, як завжди, було людно. Солдати змішалися з медичними працівниками та місцевими жителями. Люди снували навколо, неначе в нескінченному кругообігу.

Моя перерва на обід ось-ось скінчиться, але я ні краплини не жалкувала, що витратила його не на їжу, а на маленьке щастя для цієї дитинки. Безнадійно необачно, але поки я шила для неї ляльку, промовляла молитву як закликання. Відчайдушно просила для цієї дівчинки миру та безпеки.

Але в голові настирно дзижчали мухи над гниючим тілом моєї мертвої душі та залишками совісті.

— Дякую!

Вона захоплено заплескала в долоні, притиснувши нову іграшку до грудей.

— Біжи, покажи своїм подружкам! – підбурила я її, і вона чимдуж побігла.

Я дивилася їй услід і відчувала, як посмішка від добра, зробленого для цієї маленької дівчинки, перетворюється в концентрацію суму.

Ця дитина чудом лишилася жива після останнього нальоту стравників. Їй пощастило, як і іншим дітям із цього містечка.

Але так не можна сказати про тих, хто більше не дивиться на небо знизу, а споглядає нас зверху. Як же інакше? Всі дітки – це невинні янголята, які навіть до кінця не розуміють, який жах наразі відбувається.

Через пʼять нальотів стравників, шість вантажівок з пораненими й вбитими солдатами, два нічні чергування та одна болісно-безсонна ніч, я зізналася собі, що скоїла жахливу й не виправну помилку.

Репортери тарахтіли про смерть Чорного Полковника. У захваті розповідали, що Якоб Кайзер залишився без свого «улюбленого офіцера», тицяючи в обʼєктиви камер фотокартку з розбитим та темним від синців обличчям Германа Валенті.

А я не знала, про що жалкувати більше й на що сподіватися: щоб клятий полковник все таки не вижив чи, щоб дістався до свого полку та визволив мого брата.

Варто було прикрити очі, як починали пропливати барвисті картини гарячих зведень новин про те, що Герман Валенті безсмертний. Я наче бачила, як він радісно посміхається, стоячи поруч з Кайзером та дивлячись в обʼєктив жахливими чорними очима.

Поетапно могла назвати все, що буде зі мною після першого повідомлення про те, що полковнику вдалося втекти. Батька розстріляють. Брата визнають зрадником вітчизни, разом зі мною. А Якоб Кайзер буде продовжувати свій смертельний марш, нещадно вбиваючи й знищуючи все та всіх навколо себе.

Я занапастила не тільки себе. Я знищила мільярди доль.

Навіть не помітила, як сльоза збігла по щоці та впала на долоню. Сльоза марної скорботи та каяття.

— Вів!

Я обернулася на оклик, і побачила Анну, яка легко маневрувала серед натовпу і майже бігла до мене. Серце підстрибнуло в грудях та набрало шаленого ритму. Щось трапилося!

— Вів’єн, там …

Вона ледь могла дихати від швидкого бігу.

— Ну що ж там?! – смикнула я її за плечі, вже танучи в океані паніки.

— Твій брат Клаус! Він повернувся! – видихнула вона.

Анна ще щось додала. Щось радісне. Захват переповнював її та виплескувався назовні.

Але мій слух відмовив. Замерзла свідомість. Душа застигла, а невіра боролася з розумом.

— Він у штабі… у Строда, - закінчила вона.

Я зірвалася з місця і, не відчуваючи землі під ногами, побігла до будівлі, де влаштувалося командування західного фронту. Але біля входу на моєму шляху, неочікувано зʼявився Пакош.

— Так, він повернувся! – Даніель затримав мене за руку. – Цілий та неушкоджений. Лишень декілька синців і подряпин.

— О, хвала небесам! – схлипнула я, та до кінця все ще не вірила йому. – Я маю його побачити!

Я спробувала вирватися, але він мене не відпустив.

— Клауса допитають, і він сам знайде тебе, - щасливо посміхаючись, пояснив Даніель. – Почекай ще трішки.

— Допитають?! – злякано перепитала я.

— Це стандартна процедура, - спокійно пояснив лейтенант. – Ми маємо бути впевнені в тому, що він затримався на шляху назад через обачність, а не провів весь цей час в компанії комітаджів. Ти ж розумієш, про що я?

Я відчужено слухала його, відчуваючи, як радість швидко відпливає від берега моєї свідомості. Адже знала, де саме затримався брат та як йому вдалося повернутися.

***

Міряючи свою кімнату кроками, я чекала покаяння. З хвилини на хвилину воно прийде в суворому вигляді рідного брата, який, безумовно, знає правду. Він знає все про мій вчинок.

Приймаючи рішення про його порятунок, я в останню чергу думала про те, як він прийме це. Я боялася тільки одного – втратити його.

Я не знала, що йду на змову з найнебезпечнішим і найсильнішим ворогом після Кайзера. Не знала, що, рятуючи його, загублю себе й потягну всіх за собою. Але якби я знала, як вчинила б?..

Я застигла, почувши швидкі та рішучі кроки в коридорі. Страх охопив мене. Пронизав тіло вістрям списа. Витиснув повітря та стис легені, припиняючи роботу серця. Тільки на мить. На безкінечно довгу мить.

Двері відкрилися й відразу зачинилися. Я здригнулась і повільно повернулася.

Клаус, з перекошеним від ненависті та зневаги обличчям, дивився на мене. Його сині очі дико виблискували під здвинутими бровами. Пальці розтискалися та стискалися в кулаки.

— Клаусе…

— Як ти могла?! – прохрипів він, рішуче наближаючись до мене.

«Як могла? Здається, розраховувала, що буду мертва до твого повернення, брате. А ще мене переслідували жахіття, в яких тебе катували найкращі садисти Кайзера. Тому я й ризикнула».