РОЗДІЛ 11 Ім’я

— Помер?! – крик підполковника Строда трусив стіни не тільки ординаторської, але й шпиталю. – Як ви допустили подібне, майоре?!

Я не опустила голову ні на міліметр і поглянула прямо на офіцера. Марта Флеген стояла поряд і також хоробро дивилася в обличчя підполковника. Її терміново викликали нести відповідальність за підлеглу, яка не виконала задачу. Я підвела її також.

Світанок вже скоро, але під землею час доби залишався без відмінностей. Світло ставало темрявою, а темрява – світлом. Схід сонця зливався із заходом сонця, а ніч ставала днем.

Чи це тільки в мене все змішалося? Стіни злегка погойдувалися перед очима, але я намагалася зосереджено слухати рапорт поважного лікаря та заслужені звинувачення офіцера.

— Ви ж казали, що стан його здоровʼя стає кращим?! Ще вчора! – кричав підполковник, звертаючись до нас обох одночасно.

Я випередила Флеген з відповіддю:

— Всі призначення виписані згідно протоколу…

— Мессарош! – обсмикнула мене майор.

Але увага підполковника зосередилась на мені. Я продовжила, розуміючи, що відповідальність має лягти на мене:

— Організм пацієнта був занадто виснажений. Він піддавався щоденному навантаженню у вигляді сильних препаратів та частого побиття. Через нестачу великих доз антибіотиків з урахуванням чутливості збудника та сульфаніламідних препаратів, різко знизилась супротив організму. Серце не витримало й дало збій.

Повисла пауза. Підполковник заричав і хлопнув долонями по столу Флеген.

— Проклятий сукин син!

Ми мовчки споглядали, як зникли плечі старого підполковника, як спустошено він рухнув в одне з крісел та прикрив очі долонею.

Чому мені байдуже? Чому я не боюся? Адже це я сповістила його. Адже це я «вбила» таємного та важливого бранця.

— Хай краще він буде мертвий, - пробурмотів Строд, звертаючись скоріш до себе, ніж до нас. – Краще вже мертвий…

— Підполковнику? – через хвилину тихо нагадала про нашу присутність Флеген.

Він напружився, але очей не підняв:

— Ваш рапорт я хочу бачити у себе на столі за годину.

І вилетів з ординаторської.

— Не бентежся, Вів’єн! – звернулася до мене Марта, коли ми залишилися вдвох.

Мій загублений погляд насилу фокусувався на обличчі майора.

— Ти все правильно зробила!

Я здригнулася від її слів, і вона це помітила.

— Ти просто себе виснажила, - похитала головою наставниця. – Скільки ти не спала?

— Трохи більше доби, - прохрипіла я та облизала пересохлі губи.

Чи двох.

— Тобі потрібно відпочити. Чекаю на тебе в шпиталі не раніше завтрашнього полудня. І без заперечень!

Я й не збиралася суперечити. Сил вистачило тільки на кивок головою на знак вдячності та згоди.

Не памʼятаю, як вийшла з шпиталю. Отямилася вже на вулиці. Сонце зійшло. Його яскраві промені били по очам. Я зажмурилася. Голова трохи крутилася. Слабкість стала мукою. Хоча б не звалитися десь на шляху до кімнати. Повільно поплелася в бік корпусу, де займала мешкала весь цей час.

Чи дізнаються вони, що полонений живий? А чи живий він? Зміг вибратися? Опритомнів? Як мало шансів, що він виконає свою обіцянку! Як мало віри в його клятву. І дуже багато презирства до себе. Прийшов час жалю та гнітючих сумнівів.

Назустріч йшли шумні солдати та співробітники шпиталю. Час сніданку. А мій шлях проходив повз загальну їдальню.

Посупивши голову, я трималася ближче до стіни, намагаючись пройти непомітною. Але кінцівки фраз все-таки долітали до зони моєї чутності.

— Його ім’я приховували…

— Але чому з цього зробили таку таємницю?!

— І весь цей час він знаходився в нас?! Як звичайний бранець?!..

— Тому що питань було б ще більше, дурбецело!

Попереду йшли троє: сержант та двоє рядових. Голос одного з них здався знайомим.

— Невже це насправді був він?

— Так, кажу тобі! Я сам бачив нашивку на його мундирі! – дратувався той, що здавався знайомим. – Нам наказали одягти на нього мундир та сфотографувати.

— Мертвого?!

— Біс забирай, ти мене хоч слухаєш?

Треба їх обігнати якомога швидше! Голова починає сильно крутитися. Я дійсно, можу впасти просто посеред дороги.

— Не може бути! Щоб сам Валенті, й так попався! – спростував третій парубок.

— Кажуть, він поклав чотирьох наших, поки його не вдарили ножем! – продовжував ділитися інформацією солдат, якого я звідкись знала. – Поки вели сюди, він ще двох вколошкав! За ним йшли пʼятнадцять чоловік, а повернулися лиш двоє!

Точно! Це ж Макс серед них! Претендент на звання принца серця Анни.

— Все одно мало віриться! – скептично відповів інший хлопець. – Щоб сам Герман Валенті попався ось так в полон та помер від якоїсь зарази!

— Сепсис – це штука серйозна, хлопче, - хмикнув третій.

Я завмерла.

— Це ж треба, улюбленець Якоба Кайзера, сам Чорний Полковник помер від звичайної хвороби, якій більше сотні років!

— Тепер перемога точно за нами! Без нього комітаджам буде не так весело!

— Так, недовго залишилося, хлопці! До Різдва повернемося додому…

Солдати, переможно зареготіли й віддалилися, поки я, скамʼяніла від жаху, слухала відлуння їх слів, що розірвали мою свідомість: «Герман Валенті», «Чорний Полковник», «улюбленець Кайзера мертвий», «перемога за нами!».

— Що ж я накоїла?! – видихнула я та заплющила очі, відчувши, як по щокам потекли сльози.

***

В цей же час.

Вашингтон, Америка, Білий дім

Цезар Власто здався. Різко смикнув нижню шухляду масивного столу та почав шарити в її просторі . Так! Ось вони! Ну нарешті.

Цигарки уособлювали прокляту залежність, яка давала про себе знати щоразу, коли відбувалося щось жахливе чи напружене. Як зараз, наприклад.

Вийнявши пачку, він швиденько відкрив її та дістав одну з пʼяти цигарок. Передчуття задоволення змусило пальці Цезаря злегка тремтіти, поки він чиркав тонким сірником по краю коробочки. Не малих зусиль йому стало добути вогонь та запалити.