РОЗДІЛ 10 Незворотність

Далі найважче. Я прозоро натякнула Анні, що треба сходити до палати комітаджа, де вона зможе ще раз бачила свого Макса, який, до речі, «дуже сумує й питав про неї декілька разів». Дівчина проковтнула наживку та охоче пішла за мною.

Сонце в обід палило без жалю, але в палаті тихо гула вентиляція, впускаючи сирість та вологу землі. Це теж грає мені на користь. Точніше, нам.

Залишивши за дверима фліртуючу подругу, я тихо закрила за собою двері та подивилася на того, хто може врятувати чи зруйнувати нас обох.

Аспідні очі комітаджа дивилися прямо на мене. Погляд невідомого офіцера мав глянцевий відтінок темряви, хапаючи промінчики штучного світла. Йому й татуювання на обличчі не потрібно, щоб бути істинним прихильником Якоба Кайзера. Його очі – прямий доступ та почесне місце на службі Чорного Диктатора.

Гнітюча хвиля похмурості власної долі накрила з новою силою. Я усвідомлювала, що назад дороги не має. Вибір зроблено. Час починати.

Бранець продовжував тиснути на мою свідомість поглядом, поки я наближалася. Зліва та за спиною знаходилися камери відеоспостереження. Їх неодмінно переглядають, і будуть переглядати декілька разів.

Враховуй це, Вів’єн. Зосередься. Отже, я – лікар.

Чоловік став виглядати гірше. Щоки, покриті густою чорною бородою, запали. Міліметри неушкодженої шкіри мали сіро-жовтий відтінок. Гематоми розпухли й сильніш темніли, не обіцяючи швидко зійти. Розсічення над бровою та на переніссі затягнулися, але стали чіткішими. Йому без перебільшення ставало гірше.

Зрадницькими, тремтячими руками в рукавичках я прийнялася розкладати стерильні бинти, вату, антисептик, тубу з загоювальним кремом «Санітатем», два запаковані шприци з голками та чотири ампули. Камери не побачать їх назву, а використані флаконами заберу з собою.

Комітадж мовчки споглядав за мною. Тишу кімнати порушували лише сигнали індивідуального монітору контролю гемодинаміки, віддалене мурчання закоханих за дверима та шум вентиляції.

Шкіру покрив холодний піт. Одяг липнув до тіла. Я уважно вивчила показники, зробивши запис на окремій сторінці історії хвороби пацієнта.

Уникаючи погляду офіцера, але відчуваючи його на собі, я прийнялася оглядати рану. Запалена. Це погано. Чорномундирівець може не подолати шлях та померти десь в лісі від банальної інфекції, яка пережила не одне покоління.

Рясно змочивши вату в антисептику, я протерла пошкодженні ділянки шкіри. Потім взяла тубу з загоючим кремом та ретельно намастила нею зшиті краї шкіри. Йому було боляче, проте він навіть не смикнувся.

Наклала нову повʼязку та надійно заклеїла пластиром. Розпакувавши перший шприц, я відкрила ампулу з назвою «Інкрементум» та витягла прозору рідину через голку. Не дивлячись в очі комітаджа, пустила розчин у вену через катетер. Отже, я – крадійка.

Розпакувавши другий шприц тремтячими пальцями, я зламала ще одну скляну ампулу з міткою «СМ-16». Дві години назад я поцупила її з сейфа в маніпуляційному кабінеті. Наповнила шприц та повернулася до чорномундирівця. Височіючи над ним, поглянула в його чорні очі, які походили на два велетенські онікси.

Комітадж насторожено зустрів мій погляд, з трудом здвинув брови через набухлу шкіру над розбитим носом. Він подивився на голку в моїй руці.

— Є гарантії того, що ви не обманюєте мене? – тихо запитала я.

Стомлені очі комітаджа знову звернулись до мене.

— На жаль, жодної, - прохрипів він.

Мої руки здригнулися над ним.

— Тоді хоча б пообіцяйте, - не знаю навіщо, попросила я.

— Якщо доберуся до свого полку, я поверну вам брата. Клянуся! – пролунав голос чоловіка, який явно мав родові звʼязки з самим дияволом.

Цивільні боялися офіцерів армії Кайзера, військові їх ненавиділи. Частково через їх безсердечні розрахунки, частково через неймовірно продумані дій. Стратегії Чорних Офіцерів були незвіданим феноменом, який допомагав загарбувати світ зі швидкістю, непередбачуваністю та руйнівною силою торнадо.

Ще вчора я приймала таке тлумачення як міф, легенду, яку журналісти та політики ненаситно обсмоктують та безсоромно вливають у свідомість суспільства. Однак, дивлячись в очі одному з ватажків ворожої армії, відчуваючи, як ком страху розростається з неабиякою швидкістю, захлинаючись у паніці й нікчемних спробах втримати тремтіння, я розуміла, що серед них дійсно є ті, хто породив ці слухи.

І наразі я укладала договір з одним із них. Продавала свою совість та гідність заради примарної надії, що він поверне мені брата. Отже, я – зрадниця.

— Сьогодні я на чергуванні, - швидко заговорила я. - Коли вийду звідси, вам стане погано завдяки цій інʼєкції. Буде дуже погано. Почнеться лихоманка, яка спричине приступ. Ви втратите свідомість. Мене викличуть, і я знайду пізні симптоми сепсису. Ліків не має. Але я зроблю ще один укол, який ніби затримає зараження. Але на справді — зупинить ваше серце. Ви – дуже важливий полонений, але ви «помрете».

Чорномундировець кивнув, і я влила розчин йому у вену.

— Це найсильніше снодійне, - тихо продовжила я. – Наркотик. Ви заснете так глибоко, що стук вашого серця не буде чутно, а дихання стане непомітним. Вашу «смерть» засвідчу я.

Взявши дві ампули, що лишилися, я невимушено торкнулася його долоні, неначе перевіряючи синець. Легкий дотик до комітаджа обдав пекельним вогнем. Неначе його темрява стала заразною й тепер розповзалась по мені смертельною отрутою.

— Спробуйте не втратити, - відганяючи жахливі та несумісні позиви совісті, продовжила я. – Коли прийдете до тями, випийте їх одночасно. Вони нейтралізують дію препарата й допоможуть пережити біль від зламаних ребер, поки будете вибиратися. Я намагатимуся зробити так, щоб в морзі ви провели весь час, поки будете без свідомості.

Комітадж тут же стиснув руку, ховаючи скляні ампули.

— Від трупів полонених у нас позбуваються двома способами: скидають у глибоку прірву за півгодини їзди звідси чи з тягарем відправляють на дно річки. До того часу ви вже будете при свідомості. Я не знаю, що оберуть для вас, але про всяк випадок…