РОЗДІЛ 7 День, який мене змінив

Зробивши глибокий вдих, я штовхнула двері й ввійшла в кабінет підполковника Строда. Кімнату заливали промені яскравого ранішнього сонця, які струменіли через три великих вікна. Світло болісно вдарило по очам. Сьогодні вони виявилися особливо чуттєві через напружене чергування.

Не одразу, але я розгледіла офіцера, який стояв біля карти нової Європи, що висіла на стіні, поряд з одним із вікон. За моєї присутності він оглянувся й пройшовся по мені поглядом.

— Викликали, підполковнику? – зробила я уточнення, відчуваючи, як ком від напруги підступив до горла.

— Так, лікарю Мессарош. Хочу почути доповідь про стан комітаджа особисто від вас.

— До ранку стан пацієнта стабілізувався. Інфекція поки не прогресує, продовжуємо лікування антибіотиками…

— Я хочу, щоб ви особисто взяли під контроль його одужання, - перебив Строд і зробив декілька кроків, наближаючись до мене.

— Я?!

Підполковник зупинився навпроти й зціпив руки за спиною. На його залисині гралися сонячні зайчики, а яскраве світло не приховувало зморшок на помʼятому обличчі офіцера. Він, напевно, не спить від початку війни.

— Так, саме ви, Мессарош, - пояснив тим часом Строд. – Майор Флеген впевнена в вас як у кваліфікованому спеціалісті, а я впевнений в вашому батькові та братові.

Я помітно здригнулася й з надією подивилася на нього. Він безперешкодно прочитав моє безголосе питання:

— Ні, поки новин ми не маємо. Але ми знали, що він буде останнім повертатися з групи. Чекаємо, Вів’єн, чекаємо.

Я лише вдячно кивнула у відповідь.

— Цей полонений здатний вплинути на результат багатьох битви. І те, що він тут, - заслуга в першу чергу старшого лейтенанта Мессароша.

Як же я сподіваюся, що це заслуга, а не жертва! Від напруження, я навіть прикусила вуста.

— Майор Флеген довірила вам цього пацієнта. Не підведіть її, Мессарош. Не підведіть нас!

Я виросла в сім’ї загартованого офіцера, я давно зрозуміла, що сперечатися з ними – собі не на користь.

— Я зроблю все, що в моїх силах, підполковнику Строд! – смиренно відповіла я.

   ***

Сумбурний двогодинний сон після нічного чергування перервав тривожний сигнал – привезли поранених. Підскочивши, я плеснула в обличчя прохолодною водою з-під крану в ординаторській та побігла на допомогу.

Дзвін все бив й бив, повідомляючи про наближення вантажівок з пораненими бійцями, а також з тими, хто цю поїзду не пережив. Їхні колеса підняли клуби пилу, які розійшлися по спекотному повітрі липня. Збіглися не тільки працівники шпиталю, але й місцеві жителі, які разом з солдатами допомагали вантажити на ноші поранених бійців.

Знову поразка. Ще одне місто. Вони все ближче до столиці. Невже ми віддамо їм Велич — серце нашої країни?!

Чутки, здогадки та факти сплелися в один клубок інформації, в якому дуже важко виділити нитки істини. Проте я вже навчилася мовчки робити свою справу й не слухати обговорення солдат з медичним персоналом. Я побудувала стіну навколо своєї свідомості та намагалася віддаватися важливому заняттю, яке вміла виконувати найкраще за все, - надавати медичну допомогу тим, хто найбільше її потребував.

Рвані рани, з яких ніяк не припинялася кровотеча, кістки, що випинали, кулі, що встромилися глибоко в тіло, глухота від контузії, сліпота від шоку та істерик солдат…адже вони все ще бачили криваве місиво на полі бою.

Найстрашніше було лише в перший тиждень. Стадія заперечення пекельної реальності пройшла швидше, ніж я очікувала. Я звиклася за кілька днів. Чому? Все просто. Не було вибору й часу на повільне насичення новим життям. Я прийняла виклик війни й взяла в руки свою зброю – медицину.

Я не встигла перейти на завершальний етап навчання, який визначив би мою професійну спеціалізацію. Я стала універсальним лікарем, який міг провести не складну операцію та швидко вилікувати ангіну.

Ще один день пролетів, як одна мить. Витираючи піт з чола, я втомлено обперлася на стіну.

Нарешті тиша. Більше не чутно криків про допомогу й стогонів. На мить я прикрила очі, намагаючись за декілька хвилин насолодитися тишею та набратися сил. Це теж моя нова здатність.

— Вів? – пролунав над головою голос Анни.

Я різко здригнулася й відкрила очі. З подивом зрозуміла, що сиділа на підлозі в коридорі шпиталя. Коли ж я встигла сповзти вниз по стіні?

— Ти просила нагадати, коли настане час для нової інʼєкції нашому особливому пацієнту, - стомлено сказала подруга та подала мені руку. – Можу сама це зробити, якщо хочеш.

— Дякую, мила, - прохрипіла я, струшуючи з себе тимчасову дрімоту. – Але я  маю провести огляд.

Піднялася на ноги з її допомогою та пішла в бік окремої палати, яку сьогодні вже вісім разів намагалися заселити.

Біля входу тепер сиділи два солдати в повному бойовому спорядженні. Вони одразу підскочили та стали струнко, коли ми наблизилися. Один з них не прибрав посмішки при зустрічі з Анною, і вона радісно посміхнулася йому у відповідь. Інший же просто відчинив нам двері.

— Ми хотіли його скувати, але майор заборонила. Сказала, що він і без того дуже слабкий, - пояснив той солдат, який лишався серйозним. – Якщо що, ми поруч.

Я лише кивнула, бо сил на відповідь не знайшла.

В палаті було світліше, ніж вночі, - ввімкнули загальне освітлення. Комітадж в лікарняному одязі лежав на ліжку з заплющеними очима, без маски, що подавала кисень, але підключений до монітору контролю гемодинаміки.

Підійшовши ближче, я одягла рукавички та почала перевіряти інформацію на дисплеї. Пульс в нормі, артеріальний тиск також. Температура тіла трохи підвищена. Запалення не відступає.

Я перевела погляд на офіцера. Він або міцно спав, або добре вдавав, що спить, але й виду не подав, коли ми з Анною наблизилися.

Подруга млосно здохнула:

— Цікаво, його обличчя таке ж гарне, як і його тіло? Я поки допомагала його перевдягати ледь не вдавилася слиною! Ось би поглянути на нього, коли зійдуть всі побої.