ЧАСТИНА 1 Доброволець. РОЗДІЛ 1 Бранець

Я вважаю, що всі, хто наживається на війні

і хто сприяє її розпалюванню, мають бути розстріляні

першого ж дня військових дій довіреними

представниками чесних громадян своєї країни,

  яких вони посилають битися.

Ернест Хемінгуей,

із передмови до книги «Прощавай, зброю!»

Минуле

Змах. Свист. Удар. Біль.

Змах. Свист. Удар. Біль.

Знову змах.

Знову свист, черговий удар та пекучий біль.

Я втратив рахунок часу. Він загубився в павутинні страждань. Можливо, мене катують лише годину. Але підозрюю, що вже минає другий тиждень.

Немає сил підняти голову або просто розплющити очі. Повіки набрякли, а в роті прижився смак власної крові. І це єдине, що я відчував за ці нескінченні дні.

Мучили моє тіло найкращі садисти елітного підрозділу армії, якій я давав присягу. Мене били, топили, палили струмом та вогнем. Мою шкіру протикали цвяхами та іржавими голками, різали та розтинали знову й знову. Я втратив рахунок тортурами. Їхня різноманітність лякала, але вже не мене.

Лише рубці розкажуть мені про них. Точніше, розповіли б, якщо я залишився б живим. Смерть скоро забере мої спогади і віднесе вдалину, де я буду розплачуватися за те, що дуже добре вмію воювати. Якщо, звичайно, існує пекло. Бо яким жахливим має воно бути, щоб переплюнути ось цей тартар?

Свідомість нещадно поверталася до мене. Я гнав ії, зрікався реальності, яка приносила біль і зрадливу необхідність здатися.

У заплющені очі пробивалося світло, але воно не схоже на тьмяні лампи камери для тортур. Я відчув, що прокинувся. Але ж де біль? У голові така легкість, думки не пригнічують, а приреченість така несуттєва.

Зрозуміло. Мене накачали наркотиками. Навіщо? Планують якесь нове катування? Так, найімовірніше.

Я розліпив повіки. Замість підвальної камери перед очима постала скромно обставлена кімната, освітлена яскравим сонцем. Я лежав не на сирій землі, що просочилася кров'ю та сечею колишніх мешканців в'язниці, які вже вирушили в небуття, а на вузькому ліжку.

Поморгавши кілька разів, я спробував поворухнути руками, але нічого не вийшло. Почуття таке, ніби їх залили свинцем або забетонували.

Зібрав залишки сил, я оглянув своє нерухоме тіло. Груди й плечі були обмотані бинтами, які вже наскрізь просочила кров.

— Капітане, добрий вам ранок!

Цей голос я впізнаю навіть крізь туман сильнодіючих психотропних препаратів. Огидний, скрипучий, з прожилками ненависті та зневаги до всіх. Але тільки не до себе й не до людини, за якою він готовий повзати навіть на колінах.

— Готовий посперечатися, що ви здивувалися, прокинувшись не від болю.

Я мовчав не через стійкість. Я не міг вимовити жодного слова, мій язик відмовлявся виконувати накази розума.

Майор пройшов углиб кімнати й зупинився біля ліжка, на якому лежав безпорадний я. Його очі ковзнули по моєму побитому тілі, і завмерли на обличчі.

Вони перемогли, сумнівів немає. Як і страху. Він прийде пізніше, коли дія наркотиків припиниться.

— Ви захотіли зрадити свою країну, коли були їй потрібні більше, ніж раніше, — мовив він, неначе виносив мені вирок. — Вирішили, що ваша офіцерська клятва більше нічого не значить, обманювали себе, вважаючи, що здатні на щось інше, окрім війни. Але ви помилилися, капітане.

«Я рятую свою країну, відмовляючись брати до рук зброю. Це ви її знищуєте, божевільні фанатики!».

Тисяча звинувачень були готові пострілами вилетіти з вуст, але я залишався безмовним.

— Ви прийшли у цей світ заради війни, капітане. І ми доведемо вам це! - гордо проголосив майор.

«Завдяки вашим наркотикам мій мозок скоро втратить фатальну здатність вираховути стратегії безпрограшних боїв та завоювань територій».

Офіцер усміхнувся, начебто прочитавши мої жалюгідні надії. Він озирнувся на двері, нібито переконуючись, що там ніхто не стоїть, а потім схилився до мого обличчя.

Очі, схожі на уламки льоду, перехопили мій погляд. Майор одним із перших зробив татуювання на обличчі, щоб бути схожим на свого ідола. І кожні півроку оновлював чорноту цієї голослівної вертикальної лінії, що проходила від брови до середини щоки.

— Ми знайшли їх, капітане.

Його злорадний шепіт пролунав, як гуркіт грому в голові.

— Облаву пережили не всі, але дехто лишився.

Ні… Ні!!!

Думки перетворилися на рій розгніваних ос-вбивць, які жалили лише мене. Вони літали, кусали, вбивали та відроджувались, щоб знову шматувати мою свідомість.

Майор випростався, але не перестав усміхатися.

— Вам не слід було ховати їх, — зітхнув він нібито співчутливо. — А нам було слід одразу здогадатися, що тортурами від вас згоди та вірності не доб'єшся. Так, каюся у своїй помилці. Але я вже виправив її.

Він розвернувся на підборах і попрямував до дверей. А взявшись за ручку, знову обернувся, й додав:

— Тепер ви принесете нам перемогу. Бо інакше втратите всіх.

***

Вільгельм Дрейк увійшов до своєї квартири. Він не поспішав вмикати світло, щоб не видати свою присутність тим, хто неодмінно спостерігав за вікнами його будинку.

Рухаючись впевнено та швидко, він пересувався довгим коридором, прямуючи у вітальню, й анітрохи не бентежився сутінком, що таємничо огортав з усіх боків.

Але в центрі просторої вітальні він раптом завмер. Намагаючись рухатися непомітно, він потягнувся до кишені свого пальта.

— Збережи кулі для ворогів, Віль.

Ця порада пролунала з темряви за його спиною. Знайомий голос несподіваного гостя вмить зняв гнітючу напругу з тіла молодого чоловіка.

Він швидко обернувся й спробував розрізнити силует у темряві. Але очі, що звикли до мізерного освітлення, побачили лише згорблену фігуру в чорному одязі.