Глава двадцять друга. Шлях за ними.

— Тобі подобається те, що ти бачиш? - Його голос звучить у мене над вухом, змішується з вітром, з-за чого я спочатку не можу нормально розібрати те, що він каже.

    Я знаю, що він йшов поряд зі мною увесь цей час крок за кроком і вбивав усіх, хто міг протистояти йому. Хто знав хоч крихти того, що він робив.

     Трохи мружусь, хоча сонце затулене сірими хмарами, розуміючи, що, мабуть, настав і мій час, бо Рагнар дістав мене тут, на даху, де колись вчинив самовипіл Максим. Дістав і зараз стоячи поряд, притискав до себе, не даючи можливості нормально поворухнутися, щоб хоча б подивитись на нього. Подивитись в очі, щоб через погляд передати - усе що сталось, було через нього! Це Рагнар у всьому винен! У смерті Максима і Олега, в тому, що моя сім'я поїхала, не забравши мене з собою. Він винен в тому, що вважав мене своєю забавкою, що зневажав людське життя і вбивав раз за разом невідомо для чого.

    Хоча, чому невідомо? Рагнар - людина, хвора на голову. Він явно був помішан на мені. На тому, що я можу бути ідеальною забавкою, яка потім помре від його власних рук, бо була дуже небезпечною. Може, спочатку він і не розумів цього всього. Але зараз, коли ми стояли ось так впритул - він був як дикий тигр, а я лиш маленька птиця, якій обірвали крила, - він міг допускати думки, що це була одержимість, а не просто бажання дізнатись про можливого ворога більше.

— Ні, не подобається. - Спокійно кажу я, хоча мені хотілось кричати.

    Кричати від того, що у мене всіх забрали. Від того, що я не можу повернутися додому. Від того, що Тихого Ринку більше нема...

    Емоції вирують всередині мене, але я намагаюсь заспокоїтися, впевнивши себе в тому, що емоції мені ніяк не поможуть. Через це я намагаюсь трохи відволіктись.

    Від Рагнара тхне дорогим віскі і чимось схожим на так само дорогі сігари. Чи міг він прибухнути «для хоробрості» перед тим, як прийти до мене й завершити те, що розпочав? А може, це дія алкоголя змусила його знайти мене, і зараз наказує, що робити?

— Ну чому? - Питає чоловік, і його голос стає брехливо м'яким, з легкими нотками награної образи. - Я ж так старався, робив все спеціально для тебе. Невже ти ніяк не оціниш моїх старань?

— Мені наплювати, що ти там робив і наскільки сильно старався. Мені плювати на тебе, вбий хоч моїх батьків.

    Розумію, що якщо ось так спровокую його, нічого хорошого з цього не вийде. Але мені вже нічого втрачати. Рагнар наврядчи захоче йти далі, за межі нашої країни. Він наврядчи зможе дістатися моїх батьків в іншій країні. Хіба що пошле своїх людей, але так все буде відбуватися набагато довше. Тому треба зупинити Рагнара. Тільки як? Чоловік набагато сильніший за мене, я не зможу так просто його знищити...

— Ну чому ти така жорстока? - Гарчить він мені на вухо. Тепер він звучить набагато жорстокіше.

— Це ти дуже жорстокий. - Огризаюсь я, поступово даючи свободу своїй злості. - Просто не розумієш цього. Або не хочеш.

    Він різко, але на диво тихо сміється, наче я сказала щось дуже смішне, від чого я не стримуюсь і легенько здригаюсь. Відчуваючи це, Рагнар трохи сильніше притискає мене до себе. Достатньо сильно, щоб показати, що він виграв, недостатньо, щоб спричинити мені біль.

    На кілька секунд опускаю погляд. Де ж ті люди? Невже вони не бачать, що тут хтось стоїть? Але люди, які були на вулиці, були або досить далеко, або не підіймали погляд, щоб побачити нас. Значить, треба діяти самій, хоч план ніяк не хотів приходити до голови.

— Страшно дивитись вниз? - Питає чоловік, змушуючи мене продовжувати дивитись вниз - відчуваю його важку руку на своїй потилиці. - Страшно розуміти, що кожної миті я можу скинути тебе з такої великої висоти?

    Насправді, страшно мені не було. Замість цього було лиш хвилювання. Воно змушувало мої ноги підкашуватися, наче гукати таким образом - стрибни і заверши усі страждання, які може навести на інших Рагнар, нехай він зупиниться тільки на тобі.

— Ні, не страшно. - Відповідаю так само спокійно.

    Якби я подивилась на Рагнара, впевнена, на його обличчі було б здивування. Ну звісно. Багато хто з його жертв боявся його. А я не боюсь. Чи не можу?

— Невже? - Він трохи більше нахиляє мою голову, наче намагається викликати хоч якийсь страх.

    Але нічого не виходило. Я не могла змусити себе боятися. Чомусь, тіло не хотіло вмикати інстинкт самозбереження.

— Боїшся смерті? - Питає в мене Рагнар.

    Можливо, якби мені задали кілька років тому, моя відповідь була - «так». Лиш щоб показатися хороброю, я могла би відповісти «ні».

    Мої ноги підкошуються. Рагнар хитається разом зі мною, притискаючи до себе сильніше - чи то для того, щоб викликати хоч трохи страху, чи то від того, що боїться, наче я можу ось-ось втекти від нього. Відчуваючи останній прилив злості, я змушую тіло з силою розгойдатися спочатку назад, потім вперед.

    Вітер загудів у моїх вухах, доки ми падали разом. Рагнар щось гарчав, а потім і горлав мені на вухо, але я особливо не прислухалась до його проклять.

   Якби ж у мене зараз запитали те питання про страх перед смертю, я б точно, без сумнівів відповіла - ні, не боюсь.