Глава двадцять перша. Максим.

    Пані Марія сьогодні була в більш-менш нормальному гуморі. Не те, щоб вона була радісна, ледь не постійно посміхалась і казала щось заспокійливе. Просто вона була не такою засмученою після того, що сталось з її чоловіком. 

   Про цю ситуацію ми розмовляли мало, якщо взагалі розмовляли. Я не хотіла нагадувати їй те, що сталось, відкриваючи рани, які могли ще не затягнутись достатньо, щоб легко згадувати про них без зайвих сліз. Жінка просто не хотіла розпочинати розмову про це.

    Сидячи й інколи підіймаючи погляд на Марію, яка могла зайти до кімнати, щоб щось забрати, я годувала Тараса. В останній час він вів себе доволі спокійно, хоча до цього пару разів все ж кричав. Марія казала, що то коліки, але як їх прибрати, я взагалі не знала. Через це доводилось шукати потрібну інформацію в Інтернеті.

— Сьогодні я піду до відділку. - Кажу я, боячись підійняти на жінку погляд. - Треба нарешті повідомити їм прикрі новини про їх «любого» начальника.

   Я чекала для цього так довго - мабуть, тиждень, якщо не більше, - бо не хотіла залишати Марію саму. Знаю, що може статися, якщо залишити нестабільну людину на самоті, так ще й з малою дитиною. Тим паче, я хотіла підтримати її, як могла. Все ж, Олег і для мене був не останньою людиною.

   Марія кілька хвилин мовчала, для чогось перебираючи деякі свої речі. Потім зиркнула на мене.

— Добре, я посиджу з Тарасом трохи. - Погодилась вона.

    Я зітхаю. Ну чому це все відбувається саме зі мною, а не з кимось іншим? Ну звісно, я та, хто створила цілий Ринок. Але ж це не значить, що треба нагоняти на мене стільки проблем!

..            

..            

..            

..            

..             

   Друга я зустріла на вулиці. Сидячи на лавці, Максим думав про щось своє і не звертав на реальність ніякої уваги. Поспіхом натягнувши маску, яку я тепер носила постійно з собою, ховаючи під кофтою і не хвилюючись, що я була «не в тому одягу», до якого звикли друзі, я сідаю поряд.

— Хороша для такої ситуації погода. - Хриплю я, трохи піднявши голову і почав роздивлятись небо.

   Справи трохи почекають. Хочеться зовсім трошки поговорити з Максимом. Може, щось ще й про Ринок дізнатись від нього зможу. Все ж, я хлопця в свій час своєю правою рукою зробила.

    Хлопець підіймає на мене погляд. Спочатку в його очах з'являється нерозуміння, але потім, щось схоже на радість.

— Ти... Ти живий! - Максим різко налітає на мене з обіймами.

    Я не намагаюсь відліпити його від себе. Бо хоч хтось радий, що я повернулась. Хоч хтось не залишив мене...

— Ну звісно. Хоч і трапилась неприємна ситуація, але як бачиш, живий. - Чекаю кілька секунд, поки Максим не відліпиться від мене. Потім, запитую: - Де Оля?

— Нема вже Олі... - Той важко зітхнув, згорбившись і став набагато меншим. - Вона не витримала. Дуже багато проблем було не тільки в школі, а й у сім'ї.

    Подивилась на друга. Зараз він здавався слабким, не таким, яким я бачила його в останній раз. Здавалось, він зовсім не дбає про себе.

    Новина про те, що ще й Оля пішла від нас, змусила все в мені похолодіти. Вона була такою молодою... Чому вона не захотіла пожити ще хоч трохи? І чи могла я хоч чимось їй допомогти? Мабуть, ні. Але всеодно десь всередині неприємно нило. Це вже четверта людина, яку я не змогла вберегти. І всі вони покинули мене в такі важкі часи.

— Тобто нема? - Перепитую, боячись того, що вже знаю відповідь.

    Максим знову зітхає. По його обличчю котиться невеличка сльоза, але хлопець швидко витирає її, наче боїться показати мені свої страхи й слабкість.

— Так ще й Ринки в нашому місті розвалились. - Продовжив Максим. - І Тихий, і Льодовий. Може, тобі й вдалось би їх хоч якось втримати, але... Ніхто не хоче приходити на Ринки, бо почалась ця клята війна, і люди бояться...

   Я важко зітхаю від цієї новини. Оля вчинила самовипіл, Ринки розвалились, Олега більше нема. Нас залишається зовсім трохи, і це дуже погано. Рагнар і війна не щадять нікого, з ким я мала хороші зв'язки в минулому. Ну чому так відбувається?...

— Слухай. - Я нахиляюсь до Максима, стишуючи голос. - Я розповім тобі дещо важливе. Тільки ти повинен пообіцяти мені одну річ - якщо я знову зникну, ти після того, як дізнався цю інформацію, повинен піти до відділку і зробити все, щоб звергнути Рагнара. Обіцяєш?

    Максим з нерозумінням дивиться на мене кілька секунд. Я ставлю на те, щоб хлопець повірив мені. І, схоже, він мені все ж вірить.

— Чорт з ним. - Він махнув рукою, наче хотів відмахнутися від усіх сумнівів. - Мені всеодно ніколи Рагнар не подобався. Обіцяю. Що там за така важлива справа?

— Дивись... - Я озираюсь по сторонах, боячись, що нас можуть почути, але нікого поряд не було. Знову дивлюсь на Максима. - Якщо тобі вдасться, ти повинен знайти його підробні документи і принести до відділку. Вони є, я знаю. Якщо треба - знайдеш кількох старих знайомих серед поліцейських, я впевнена, вони теж трохи незадоволені тим, що якийсь молодняк ступив на службу, вважай ледь не тільки-тільки прийшовши з армії. Вони підійдуть бунт. Рагнара або знизять на посади нижче, або взагалі звільнять і можуть взагалі посадити. Якщо перший варіант... Прийди до дружини Олега і попросив про роблення ДНК тесту Рагнара на батьківство і одного хлопця... Тараса. А потім почни штурмувати з усіх боків про те, що ця дитина від звалтованої дівчини. Усе зрозумів?

    З кожним моїм словом очі Максима ставали все ширше й ширше. Може, мені не варто було на нього все це вивалювати?...

— Будь ласка... - Шепочу я, з надією дивлячись на хлопця. - Це єдина можливість влаштувати Рагнару погане життя після того, що він робив зі мною. І якщо я не зможу, єдині надії на тебе, як на єдиного, хто колись взагалі знав мене.

— Що він... - Максим повільно підіймає на мене погляд, не звертаючи уваги на те, що його голос був тихим, ледь чутним. - Робив з тобою?