Глава двадцята. Розчарування.

   Марія, вся в чорному, сиділа поряд зі мною. Вона часто дивилась кудись в пустоту. Перед нами сидів детектив. Він задавав якісь питання, але я не дуже прислухалась до цього. Зараз мені треба було спробувати підтримати Марію. У неї зовсім недавно помер чоловік, їй потрібна ця підтримка. І хоч я боялась, що своєю присутністю могла все зруйнувати, поки ніхто не попросив мене піти геть. А значить, поки що все добре і я можу продовжувати думати, що сказати чи зробити, коли мене про щось запитають чи про щось попрохають.

    Детективу про те, що колись я була Обснайтом, ніхто з нас не казав. Не до цього зараз. Тим паче ворушити минуле поки що нікому з нас не хотілось. На моєму обличчі була звичайна картонна маска - не хотілось світити обличчям перед незнайомою людиною. Чоловік лиш з легким подивом подивився на моє обличчя, але нічого не запитав.

— Ви впевнені, що ніхто з відомих вам не міг вбити вашого чоловіка? - Детектив трохи нахилився до жінки, щоб заглянути в очі.

    Кілька секунд Марія мовчала. Ніхто не підгонча її, бо ми обидва розуміли, що таку трагедію не кожет може пережити. Особливо коли ти 

— Так, впевнена на всі сто відсотків. - Голос Марії був тихим, слабким. Здавалось, зараз жінка не зможе більше говорити, але вона продовжила: - Він би сказав мені, якби його щось турбувало.

— У вас є підозри, чому ваш чоловік міг не казати вам про... Неприємності?

    Я відчуваю, як Марія трохи сильніше стискає мою руку від слів чоловіка. Було видно, що її дістали ці всі питання, які ні до чого не призводять і явно не допоможуть звичайним людям, які не знають всієї правди. Я б і сама вже вколола цього чоловіка перед нами, кинувши щось про те, щоб він розкинув мізками, зібрав все, що йому відомо і нарешті взявся за справу, як хороший чоловік, але якось не гарно. Особливо коли він може допомогти нам якось розслідувати усю ситуацію вже хоч якось. Тим паче до справи швидко взялися.

    Доки детектив задавав ще кілька питань до Марії, я загубилась у своїх думках. Вже здогадуюсь, хто саме вбив Олега, і навіщо. Рагнар. Він якимось чином дізнався, що Олег дізнався від мене потрібну інформацію, ось і вирішив убити його, підлаштував усе так, наче це був «звичайний» випадок вбивства. Ніби його вбив хтось зі знайомих або так званих ворогів, нацькувавши інших на неправильний шлях.

   Коли детектив нарешті пішов, якийсь час ми з Марією сиділи мовчки. Тарас спав, це добре, ніхто не заважає нам. Я ж сиділа й дивилась на обличчя Марії, намагаючись зрозуміти, що вона зараз відчуває чи про що думає.

— Тобі треба все їм розповісти в найближчий час. - Марія підвищила голос, але зовсім трохи. Він тремтів, я бачила, як жінці було страшно й погано від того, що відбувається довкола неї. - Рагнар буде водити власних «прислужників» за ніс стільки, скільки йому це потрібно аж до того, поки справу вирішать не зам'яти, а потім взагалі не забудеться, як страшний сон. Як...

    Жінка не закінчила, але я знала, що вона хотіла сказати - як моя справа. Коли ми тільки зайшли до Львова, тільки на одиноких, самих віддалених від людей ліхтарних стовбурах висіли об'явлення про те, що я зникла. Та й то, багато з них вже були давно обірвані.

— Так, обов'язково розповім. - Легенько стискаю руку жінки. - Вам зараз треба трохи відпочити.

— Мабуть, ти права...

     Я допомагаю жінці лягти на кровать. Кілька хвилин сиджу поряд, уважно наглядаючи за Марією, лиш інколи підіймаючи погляд на вікна. Потім, дочекавшись, коли жінка нарешті заснула, я тихо виходжу з кімнати і заходжу до кімнати, де спав Тарас. Хлопець ще спав. Сподіваюсь, він продовжить спати, доки я не повернусь.

..               

..             

..               

..              

..             

    Маску і одяг я забрала. Десь всередині кожного разу нило від думки, що хтось може знайти а потім і забрати те, що до сих пір є моїм. Добре, що ніхто не знайшов мої шмотки. Так би взагалі вже повністю все, що було пов'язано зі мною і моїм минулим втратила.

    Дзвонити до квартири, де я колись жила було страшно. Як відреагують батьки? Чи будуть вони мене сварити, а чи спочатку вислухають, а потім вже будуть думати, що робити далі? Може, вони взагалі сварити мене не будуть? А чи повірять вони мені взагалі? Батьки могли просто сказати, що я примара чи втекла з дому - хоч і причини такої явної для цього я навіть уявити поки що не можу, - і звинуватять в тому, що мене не було майже цілий рік, а ось коли почалась війна, я вирішила повернутись.

   Але боюсь, що їм всеодно доведеться вислухати мене. Тим паче, чим більше людей мені повірить, тим більше людей буде за мене. Ось, дві вже є. Марія моя давня знайома, вона знає, що я так просто брехати не стану. Тарас... Можна зробити ДНК-тест. Принаймні, я дуже сподіваюсь, що якщо мені ніхто не повірить, до цього дійде.

    Нарешті натискаю на дзвінок. Чекаю дві-три секунди, потім відпускаю. Серце завмирає, коли я очікую хоч якоїсь реакції. Але здавалось, пройшло вже кілька хвилин, а я навіть не чула, щоб двері з тієї сторони відкривались. Я завжди чула, коли з тамбуру хтось закривав за собою двері - тамбурні були старими, слабкими, часто пропускали крізь себе звуки, які відбувались з тієї сторони. Але зараз абсолютна тиша.

    Пробую дзвонити ще раз. Чекаю на цей раз більше трьох секунд, сподіваючись, що вдома просто всі сплять, або на крайняк повернуться через кілька хвилин. Ну, максимум годин... Але й зараз мені ніхто не відповідає. Чорт. Невже дійсно кудись пішли?

    Сідаю навпочіпки. Добре, почекаємо. Сподіваюсь, вони прийдуть якомога швидше.

    Я чекала годину. Дві. Три. Коли я вже заколупалась сидіти в одній позі, лиш інколи розминаючи трохи ноги і вже ось-ось збиралась піти, з протилежного тамбуру вийшла бабуся. Вона колись сиділа зі мною, коли я ще була зовсім дитиною. І схоже, вона мене впізнала.