Глава дев'ятнадцята. Поміч.

    Ліза всовуж мені в руки згорток з Тарасом. Я зиркаю на малого лиш один раз. Помічаю щось дивне на його обличчі, але часу розбиратися, що це, у мене поки що нема. Уся увага на дім і на Лізу, яка розгнівана ходила переді мною і молнії з очей пускала.

— Ти...! - Ліза нарешті зупинилась напроти мене. - НАСТЯ, ЯКОГО ЧОРТУ?! Ти ж обіцяла...

— Я обіцяла, що ми зможемо знайти місце, де ми зможемо вижити і що нам допоможуть. - Спробувала захистити себе, але мої слова звучали слабко і невпевнено. - Я... Я не очікувала, що таке може бути. Я... - Затинаюсь, не знаючи, що ще можна зараз сказати.

   Ну звісно. Ніхто б не очікував такої підстави, коли ти приходиш до єдиного місця, де можеш трохи відпочити і навіть відчути себе в безпеці хоч на кілька хвилин, і тут на тобі. Така херня.

— Де інші дівчата? - Питаю я.

— На другому були. - В голосі Лізи з'явився сум і важкість. - Вибігти не встигли.

    Блять. Якого чорту? Якому дурню в голову взагалі прийшло зробити подібне? І знав же хтось, що ми прийдемо саме сьогодні, а не... Завтра, наприклад.

— Знаєш, що... - Пробурмотіла Ліза, відвертаючись від мене. - Мабуть, нам варто розійтись і піти власними шляхами. Гадаю, так буде краще для нас всіх.

    Я хочу гукнути Лізу. Зупинити, поклавши руку на плече, змусивши озирутись на мене і спробувати вмовити дівчину продовжити йти разом, бо що нам ще залишається? Але я боюсь, що Ліза придушить мене власними руками, якщо я знову не дотримаю своєї обіцянки. Я й сама б зробила щось подібне ще коли ми зайшли на територію Львова і я почала тягнути час, тому реакція дівчини була б доволі зрозумілою.

   Тим паче, вона, мабуть, вважає мене прокаженою. Поряд зі мною в останній час стільки всього відбулось, що не кожен зміг би подібне витримати.

   Сідаю на холодну землю, опускаючи погляд на Тараса, який на диво не спав, і при цьому уважно, з цікавістю слідкував за всім, що відбувається довкола нього. Тільки тоді я помічаю, що у нього були проблеми з оком. Полум'я торкнулось його, залишаючи жахливу рану на все його око і шкіру довкола нього. Але Тарас продовжував лежати тихо. Боги, як же довго я була відсутня сьогодні, що я не змогла застати його сльози?

— Вибач... - Пошепки кажу я, нахиляючись до сина і вперше цілую його в маленьке чоло. - Будь ласка, вибач за те, що я погана мати. Я знаю, що я ніколи не зможу вимолити в богів прощення за те, що змусила тебе так страждати. Але... Я прошу тебе, вибач мене, будь ласка...

    Знаю, він не розуміє ні єдиного мого слова, але продовжую тихо вибачатися, відчуваючи, як мої руки потихеньку починають тремтіти. А там і все тіло за ними почало тремтіти і легенько смикатись в різні сторони від того, що я вдруге за сьогодні почала ридати, навіть не приховуючи цього.

   Тарас почав хникати тільки через кілька хвилин, потребуючи їжі. Я порилась в карманах, і, знайшовши мабуть останню пляшку дитячої їжі, я намагаюсь її хоч трохи зігріти, намагаючись при цьому хоч трохи заспокоїти Тараса, трохи погойдуючи його.

— Ну же, маленький, тихше... - Шепочу я, і починаю дихати на невеличку пляшку. Тарас, не розуміючи мене, продовжуючи плакати.

    Нарешті, я даю йому їсти. Трохи посміхаюсь, хоч ситуація мене не радувала. Я не знаю, де тепер шукати їжу для малого. Наврядчи щось залишилось в будівлі. Все могло погоріти. І хоч невеличкий шанс все ж був, він був настільки маленьким, що я кілька хвилин думала, чи варто взагалі туди повертатись.

   Все ж наважуюсь повернутись і все обшукати. Але так нічого й не знайшла, через що, чекаючи на ранок, я сиділа й думала, що мені варто робити зараз далі. Голова гуділа, я не знала, що мені зараз варто робити в першу чергу, і що взагалі робити. Так, треба було шукати якось їжу, і хоч це все ускладнювалось тим, що телефону при собі я не мала, я всеодно намагалась придумати хоч щось.

— Обснайт! - Чую я позаду себе і різко озираюсь, готуючись до можливого нападу.

    Але з полегшенням видихаю, бачачи знайоме обличчя. Олег.

— Ви... - Я встаю, відчуваючи полегшення.

    Хоч це і не були мої батьки, це вже було хоч щось. Олег киває, трохи посміхаючись, але опустивши погляд на дитину на моїх руках, трохи хмуриться. Вже через кілька секунд він підходить і обережно бере дитину з моїх рук.

— Повірити не можу... - Каже він, уважно розглядаючи сплячого Тараса. Потім переводить погляд на мене, наче намагається порівняти. Знайти хоч якісь подібності. - Чий?

   На секунду відкриваю рот, але знову закриваю, вагаючись. Якщо я скажу ім'я «Рагнар», що тоді буде з ним? Що буде зі мною?

— Мій... - Тихо кажу я, і, відводячи погляд, продовжую: - І... - Але слова знову застрягають в горлі.

   Я боюсь. Боюсь, що якщо скажу щось про Рагнара, мені не повірять. Що я буду звучати невпевнено. Так, як зазвичай кажуть брехуни, який збили з пантелику, і які якомога швидше будуть придумувати, як викрутитися з ситуації.

— Ну? - Я чую залізні нотки, які чула підчас місій і на самому початку, коли ми тільки зустрілись. Але чоловік швидко став м'якшим, бачачи обличчя мого сина і те, що я виглядала фігово пілся нашої останньої зустрічі. - Якщо не хочеш, можеш не говорити.

— Ні, я скажу. - Нарешті підіймаю погляд, відчуваючи різкий спалах емоцій, які підштовхують мене на відповідь. - Це мій син. І син Рагнара.

    Нехай знає. Він сам захотів знати правду, тому хто я така, щоб приховувати її?

   Кілька секунд Олег мружиться, на його обличчі з'являється недовіра до мене, наче ми ніколи й не були знайомі. Невже скаже, щоб я не придумувала і змусить сказати про справжнього батька дитини? Хоча, мабуть, я б теж звинуватила мене, якби

   Але бачачи, як в його очах з'являється страх від розуміння того, що на цей раз я не жартую і кажу чисту правду, я готова була видихнути від полегшення, що мені повірили. Принаймні, мені дуже хотілось вірити в те, що чоловік мені дійсно повірив.

— Пішли. - Різко наказує Олег, віддаючи мені назад дитину, наче вона обпекла йому руки. Наче це щось прокляте...