Глава вісімнадцята. Будівля.

    Ми йшли довго, ледь не два місяці, якщо не більше. У мене вже відвалювались ноги, але я трималась. Заради дівчат, заради цієї дитини. Так, я не змогла його залишити, хоч і уявляла, як нам буде легше, коли я залишу дитину у когось іншого. 

   Інколи нам доводилось надовго зупинятись в якійсь точці - щоб назбирати ще трохи потрібних речей по типу старого одягу чи іжі, або щоб просто відпочити. Після пологів ми сильно сповільнились - мені було дуже важко і неприємно ходити. Було таке відчуття, наче мені на шию прив'язали мотузки, а до них щось важке. І це важке не дає мені й шагу нормально зробити без відчуття важкості по всьому тілу. Через те довелось на якийсь час забути про подорожі. Але потім ми знову змогли йти далі.

   Ті дівчата, які на якийсь час забрали мою дитину після того, як я народила, змогли тоді вмовити робітників однієї гуманітарки видати їм невелику пачку з дитячою сумішшю. Вони сильно допомогли мені, і допомогли ще раз, коли остання суміш закінчилась, коли Ліза знайшла і нову гуманітарку.

    Нам щастило, що в багатьох з них не потрібно було мати при собі якісь документи. Часто там видавали тільки по номеру телефону та по імені.

— Навіть якщо ця дитина не... «Зареєстрована», їй треба дати хоч якесь ім'я. - Вмовляла мене Вероніка інколи. - Ми ж не можемо постійно придумувати йому різні імена?

   На такі слова я майже завжди фиркала від роздратування. Якщо чесно, мені було абсолютно плювати, як будуть звати це. Але одного разу я все ж гаркнула:

— Ну добре! - Я зиркнула на дитину, яка мирно спала, закутана ледь не у весь дитячий одяг, який зараз був з нами - усе було створено так, щоб йому було тепло. Все ж, ще не так тепло на дворі. - Нехай Тарасом звати будуть!

    Так і називали малого увесь наступний час. Мені ж останніми ночам стало погано спатися. Я постійно думала то над цим, то над іншим, а потім ще й тривоги починалися. А потім ще й кошмари додались, коли мені все ж вдавалось хоч на кілька секунд заплющити очі.

    Не знаю, як довго це все відбувалось, бо просто загубилась у часі. В голові майже постійно були різні думки про те, як би здобути більше їжі окрім тих гуманітарок, де знайти нове місце для відпочинку, і як вилікувати Тараса. Коли ми були вже в Луцьку - нашій передостанній точці, де ми могли дозволити собі трохи відпочити, зупинившись на тиждень, а може й на два, - він захворів. Я не знаю, чи це якась звичайна застуда, а чи це щось більш... Важке.

   Я не знаю, як буду реагувати, якщо з малим щось станеться, якщо чесно. Відчуття материнського інстинкту мене підводило, не бажало прокидатися. Якщо я взагалі його колись мала... Цікаво, чи всі ті слова про подібні інстинкти були лиш брехнею, а чи я просто така «особлива», що у мене його немає? Навіть ніякої ніжності до дитини не виникає, коли я дивлюсь на Тараса... Взагалі нічого.

   За хлопцем я доглядала частіше тільки з-за того, що повинна була робити вигляд, наче ми хоч трохи з'єднані по крові, і щоб інші не думали, що я хоч трохи, але люблю Тараса, як свого сина. Але з часом це ставало все важче й важче. Я не могла так довго прикидатись, наче все добре, і ця дитина дійсно для мене така важлива, як би не хотілось цього бачити дівчатам.

— Слухай, ти взагалі його не любиш? - Запитала у мене одного разу Ліза, бачачи моє холодне ставлення до дитини, коли ми залишились на самоті.

   Я дивлюсь на Лізу, намагаючись не виражати ніяких емоцій, і у мене закипає десь всередині. Мене настільки закалупали ці питання про мою дитину, що це мене вже бісить. Але я лиш прикусила губу, стримавшись.

— Не знаю. - Чесно відповідаю я.

— Зовсім нічого? - Знову питає подруга. Я киваю головою. - Ти точно впевнена?

— Так! - Сама того не очікуючи, різко гаркнула я. Мій голос був голоснішим, ніж я того хотіла. - Вибач... - Я на секунду опускаю погляд. - Я дійсно нічого не відчуваю. Навіть звичайної ніжності, навіть не дивлячись на те, що це моя дитина.

— Шкода... - Ліза відводить погляд і зітхає.

   Мені було плювати зараз на її слова. Якби вона знала, як мені плювати на цю дитину Рагнара, вона б не шкодувала, що Тарас не викликає у мене ніяких відчуттів.

..                 

..               

..                   

..                   

..                    

    Львів зустрів нас не зовсім привітно. Спочатку розпочалась тривога. Нам довелось шукати бомбосховище, бо в останні часи було багато прольотів.

     Люди дивились на нас так, наче ми прилетіли з іншої планети. Наче ми відрізнялись від них не тільки історією, а й тим, що на кілька рангів нижче. Мені було плювати на всі ці погляди, хоч я й продовжувала відчувати всі ці погляди на собі. А ось дівчата трохи гнітились під цими поглядами, відчуваючи важкий дискомфорт.

    Мені хотілось розправити плечі, уважно розглянути кожного, хто тут був і в повній тиші прогарчати пару лагідних, серед яких інколи могли проскакувати слова про те, щоб вони дивились на своє життя, а не на життя інших... Але не змогла. Їх тут було багато, вони дивились на мене так, наче якщо я скажу хоч слово, вони вчепляться в мою горлянку, як голодні вовки, готові загризти свою здобич. Погляди натовпа змушували поступово і мене повільно опускати плечі.

    Тривога закінчилась. Але ці погляди продовжували переслідувати нас, доки ми продовжували йти по місту. Коли зупинились на кілька хвилин, Ліза вже шукала якісь групи й телеграм канали, інші дівчата відпочивають. Тарас вже давно спав, поводячи себе доволі спокійно, наче відчуваючи, що зараз його крики нічим йому не допоможуть, а тільки погіршать ситуацію.

    Я ж сиділа й думала, як все піде далі. Я багато думала над цим. Думала над тим, як варто діяти мені. Друзі мабуть давно роз'їхатися, Олег... Він і так дуже багато мені допомагав. Я не знаю, чи допоможе мені чоловік в останній раз, а чи нагадає, що і так вже зробив багато всього для мене. Тому мені треба зробити все, лиш би захистити дівчат... І сина.