Глава сімнадцята. Дитина.

    В останній час мені стає все важче й важче йти. А винна в цьому моя дитина на восьмому місяці. Коли Ліза і ще дві дівчини, які змогли вижити в той момент, коли ми тікали, інколи трохи допомагали мені, даючи надійне плече, але я ж не можу забирати у них ті крихітки сил, які вони мають зараз. Тому по більшій частині мені доводиться йти самій, відповідаючи, що все добре.

— Тобі не треба так себе навантажувати. - Лаяла мене інколи Ліза, але потім могла жаліти, кажучи, що мені дісталось більше за інших - окрім того, що мене утримували, так ще й ця вагітність, яка тільки погіршувала становище.

— Нічого страшного зі мною не станеться. - Гарчала я майже на кожен такий злий випад Лізи, але довго злитись на дівчину не могла.

    Коли ми продовжували йти, я згадувала, як теж «помирала» від невеличкої задишки, коли могла довго бігти чи дуже швидко і так само довго йти. Але тоді вона була викликана моєю зайвою вагою, та й тим паче, тоді мені вдалось майже повністю позбавитися задишки, бо, пам'ятаю, влітку, коли я здала вже усі екзамени, намагалась скинути вагу, шастаючи по різних парках. Для мене тоді це був самий ідеальний варіант, а зараз, коли всередині мене знаходиться це, і зовсім скоро це може вже вилезти, минулі роки для мене здаються чимось неможливим. Чимось, що я втратила, і більше ніколи не зможу повернути.

    Сніг, який ще не встиг повністю розтанути навіть не дивлячись на те, що зараз була вже майже середина другого місяця весни і який не прибрали двірники, інколи жалібно хрускотів під нашими ногами. Нам все ж вдалось тоді втекти. Але радості якось я, насправді, не відчуваю.

    Зараз ми знаходимось у невідомому місті. Ну, добре, назву самого міста ми вже дізнались - Житомир. І все ж, це не міняє факту, що нам треба буде пройти ледь не половину України, щоб дійти до Львова. А це була лиш одна з точок, куди ми повинні були піти.

    В Україні розпочалась війна. Це вдарило мене під дих, бо я була однією з тих, хто не вірив у початок війни. А зараз... Принаймні, змушує хоч трохи радіти те, що у Лізи в останній час перед втечею мало відбирали телефон, і хоч той був без сім-карти, але зі слабкою зарядкою, ми можемо знаходити точки халявного інтернету і записуватись на різні гуманітарки. Принаймні, поки що ми можемо їсти. Сподіваюсь, нам вистачить цього аж до того часу, доки ми не зможемо повернутись додому.

— Нам всім зараз треба йти до Львова. - Одного вечора за невеличкою «вечерею» заявляє одна з дівчат - Вероніка.

   Відкусуючи невеличкий шматок звичайної булки, я повільно пережовую її, насолоджуючись смаком, який можу перестати відчувати в найближчий час. Потім, зиркаю на дівчину.

— З чого це? - Питаю я. - Хіба не краще буде, якщо ми зможемо розійтись по наших рідних містах і знайти там сім'ї?

— В майбутньому Львів можуть не так сильно бомбити, як інші міста, якщо нам доведеться контуватися там кілька років. - Пояснює вже Ліза, яка зараз сиділа напроти мене й дивилась новини в різних телеграм каналах. - Тим паче, ти сама казала, що у Львові у тебе є багато знайомих, які можуть нам допомогти.

    Так, казала... Розповідала трохи про Тихий Ринок, про Олега, про двох своїх найкращих друзів і хлопця. Вони теж розповідали про себе, теж ділились тим що у них відняв Рагнар, а зараз віднімає війна. Але зараз я боюсь, що усе сильно змінилось, і коли ми повернемось, нічого не буде так, як ми собі уявляли. Усі можуть роз'їхатись, Олег, бачачи, що все настільки погано, швидше піти зі служби на пенсію, а Вітя... Навіть не хочу уявляти, що він мене може колись залишити. Сподіваюсь, що коли ми зможемо повернутись до Львова, Вітя ще буде там, чекаючи мене й теж сподіваючись, що ми колись зустрінемось.

   Поступово настала ніч. Ми вирішили зупинитись у невеличкому лісі, нам потрібна була невеличка передишка після довгого шляху. Дівчата вже потихеньку засинали, а ми з Лізой ніяк не могли навіть очі стулити. Вона думала про своє, а я про свою вагітність.

— Слухай... - Тихо звернулась я до Лізи. - Як гадаєш, коли я зможу народити... Що мені варто робити далі?

    Дитина - одна з двох речей, які хвилювали мене більше за все. Колись, дуже давно, ще мабуть в п'ятому чи шостому класі, коли я уявляла себе вагітною, я думала, що після народження моєї дитини я вже буду знати, що мені робити і як правильно виховувати мою дитину. Тоді я думала, що стану ідеальною матір'ю, і моя дитина буде згадувати про мене завжди з посмішкою та любов'ю.

     А зараз, я розумію, що навіть не знаю, що можна їсти дитині, якій не виповнилось навіть року, якщо у мене не буде молока - а воно точно або зникне майже на самому початку, або його взагалі не буде, враховуючи багато стресу і погане в останній час харчування. Та й наврядчи я зможу дозволити собі якісь навіть найдешевші суміші в подібному становищі. І хоч я можу не сильно любити в майбутньому свою дитину з-за того, що вона буде нагадувати мені Рагнара, вона не винна в тому, що у нас зараз таке становище, щоб відкидати коньки на перших днях свого життя.

   Так, Настя, заспокойся. Ти й не з таких ситуацій ще викручувалась... Хоч тоді у тебе були люди, які були готові тобі допомогти. Так, і зараз вони є. Але що ми можемо зробити? Ця дитина лиш обважить нам руки, доки ми повертаємось назад, так ще й ми - або, може, тільки я... - можемо взяти гріх на душу.

   Ліза зітхає. Вона дивиться на мене сумними очима і хитає головою.

— Якби ж то я знала... - Відповідає лиш вона.

    Вночі все було спокійно до одного моменту. Спати я не могла, як би не намагалась змусити себе заплющити очі хоча б на годину. Десь на підсвідомому рівні думка, що якщо щось станеться і я буду однією з перших, хто дізнається про небезпеку і допоможу дівчатам знову врятуватись змушувала мене відкривати очі ледь не від кожного звуку, який здавався мені дивним. А коли розпочалась вже яка за найближчий час повітряна тривога - друга чи третя, не слідкувала особливо, - я сиділа й часто дивилась на небо.