Глава шістнадцята. Світло попереду.

     Сьогодні Ліза прийшла до мене набагато раніше, ніж треба було. Я спала, а коли почула, як тихенько скрипнули мої двері, різко відкрила двері. В останній час я чуйно і погано спала, тому почула подібний звук. Піднявши голову, мені довелось майже одразу опустити її, бо Ліза жестом наказала зробити вигляд, наче я сплю. Впевнена, що дівчина знову озиралась по сторонах, щоб впевнитись, наче все добре. Потім, Ліза закривши двері, сіла набагато ближче, ніж до цього.

— Є якісь новини? - Пошепки запитала я.

— Ми повинні бігти сьогодні. - Так само тихо відповіла Ліза, наблизившись до мене. - Іншого такого шансу у нас більше не буде.

— З чого це? - Зиркаю в її сторону, але поки не сідаю. - Ти ж казала, треба було ще трохи почекати.

   Ліза знову озирається, все ще боячись, що нас можуть підслуховувати. Впевнившись вже вдруге, що нікого за дверима нема, і ніхто точно не міг прийти, бо ми не чули, дівчина продовжила:

— Рагнар сьогодні відсутній. Багато хто з його людей теж. Якісь там дуже важливі й невідкладні справи. Тому треба швидше звалювати звідси, доки нас ніхто не спіймає.

   Сідаю на кровать. Скидаю з себе ковдру, кілька секунд дивлюсь на Лізу, намагаюсь розпізнати брехню. Але все, що я бачу, це надію на те, що все нарешті зможе налагодитись.

— Тоді чому ми сидимо? - Питаю і нарешті встаю.

    Намагаюсь трохи розім'ятись після сну, але не можу. З останнім часом це дається мені куди складніше. Клята вагітність... Колись я хотіла навіть піти до спеціального лікаря, який міг би допомогти мені з цією проблемою і навіть сама намагалась допомогти собі, але мене постійно зупиняли. Як не слуги Рагнара, так Ліза, яка постійно казала, що ми зможемо впоратись.

    Але я не знаю вже, кому вірити. В останній час відбувалось стільки всього, що здавалось, наче всі хочуть мені нашкодити. Навіть на Лізу інколи думаю, хоча вона за стільки часу вже встигла трохи розтопити в мені лід недовіри.

   Коли ми вийшли, коридор зустрів нас темрявою. Йдучи вперед, я стала перед однією з дверей, де були такі ж бранці, як і ми. Кілька секунд я вагаюсь, а потім все ж прошу Лізу відкрити й інші двері. Все ж, пощастило, що дівчині довіряють зв'язку ключів в останні два тижні. Вона змогла добре видертися в довіру.

    Ліза киває, швиденько відкриває всі двері, за якими сиділи бранці, випускаючи й інших. Я здивувалась, коли побачила одразу п'ять осіб. Їх же теж колись розшукували, і вони мали власну сім'ю...

— Дякую вам. - Тихо сказала одна з дівчат, коли зупинилась поряд з нами.

    Усі ми вже разом валили геть. Я озиралась по сторонах, інколи прислухаючись до звуків довкола. Всі ж інші продовжували йти далі, наче не боялись, що їх можуть помітити. Але ж хоч якось дізнатися, чи можуть нас переслідувати.

— Стійте! - Прошепотіла я, коли ми вже майже вийшли з коридору і зупинилась.

    Інші дівчача озирнулись на мене. Я зиркнула лиш на Лізу, яка уважно прислухається до довколишніх звуків. Роблю те саме, але нічого не чую. Значить, мені просто здалось.

   Кілька довгих хвилин, які тут здавались цілою вічністю, ми пройшли мовчки. Йти доводилось довго, вичікуючи певний час, щоб проскочити поміж тими, хто тут ще міг бути. Здавалось, ця будівля ніколи не закінчиться і ми ніколи не зможемо звідси вибратись.

   Різко, хтось хапає мене за плече, коли ми вже вважайте підійшли до виходу. Розвертає до себе і я бачу знайоме обличчя.

— Ну і куди ж ми так поспішаємо? - Прогарчав Рагнар. У його голосі чувся легкий сарказм. - Особливо з іншими?

    Я мружусь на нього, але мовчу. Скажу чесно, Рагнар мене задовбав вже настільки, що я вбила би його, якби у мене була така можливість.

     Дивлячись на обличчя чоловіка, я точно могла сказати, що він просто знущався над нами зараз. Знаючи, що ми нікуди вже не зможемо втекти, чому б і не посміятися над нами?

— Давай. Іди. - Різко сказав Рагнар те, чого я зовсім не очікувала почути від нього. - Вели людей за собою.

   Я не вірю йому. Бачачи те, як він прибирає руку від мого плеча, на секунду з'являється імпульс звалити звідси якомога швидше, але це ж все підстава, чи не так? Людина, яка тримала мене тут кілька місяців, явно не буде відпускати мене так просто. Тут явно є якась підстава... Тільки яка?

— Не розумію твого бажання нас відпустити. - Повільно кажу я, уважно розглядаючи обличчя чоловіка, але воно було кам'яним. Звичний сарказм зник, Рагнар знову закрився від нас. - В чому твоя гра?

    Рагнар тихо сміється. Цей сміх звучить награно, наче чоловік намагався впевнити в першу чергу себе, що йому весело. Що все під контролем і я не втечу навіть не дивлячись на таку можливість.

— Я просто хочу подивитись, наскільки далеко ти дійсно готова зайти. - Рагнар проходить трохи далі. Дістає ключі, і помахом руки наважуючи своїм людям відпустити інших дівчат, відкриває вхідні двері. - Подумав, що хочу подивитись на те, чи готова ти разом з іншими виживати ззовні.

    Чоловік відкрив двері і відійшов трохи вбік. Махнув рукою, наче запрошуючи мене першою пройти на свободу а потім повернусь назад, показавши, що нічого не вийшло і нам краще залишитись тут. Я вагаюсь. В голові з'являється багато різних думок, але всі вони попереджають мене про те, що як тільки я зроблю хоча б кілька кроків до свободи, мене одразу вб'ють. Я ж не для цього намагалась так довго звалити, чи не так?

    Але дивлячись на дівчат і на надію, яка з'являється в їх очах, я починаю трохи сумніватись в своїх думках. Зараз у Рагнара є багато шансів прикінчити нас. Навіть якщо я спробую зараз вийти, мене зупинять. І це найкращий з усіх варіант.

   Я повільно роблю два кроки вперед, але зупиняюсь. Знову озираюсь на дівчат. Підопічні Рагнара стоять, як вкопані, тільки слідкують за мною. Цікаво, вони з Рагнаром уклали щось по типу парі, де на одній стороні люди думали, що ми все ж підемо і більше не повернемось, а на іншій ті, хто вважає нас більш м'якотілими?

    Проходжу далі. Ще трохи вагаюсь перед тим, як піти за порог. Потім, роблю те, чого здавалось, так сильно бажала, але зараз сильно боялась. Повільно ступаю на тимчасову свободу.