Глава чотирнадцята. Спроба.

   Мене повернули назад до пекла. Не встигла я зрадіти, що все же добре, як все різко обірвалось. Довго я лежала й плакала, доки до мене не зайшла Ліза. Дівчина спробувала заспокоїти мене, але це мало допомагало.

— Нічого... - Тихо сказала дівчина, коли простягнула мені тарілку з їжею а потім почала заспокійливо гладити мене по коліну. - Може, наступного разу все вдасться.

   Увесь той час, доки я намагалась втекти, Ліза всіляко допомагала мені. То двері не закривала, то приносила різні цікаві речі, які могли б допомогти мені у втечі. Потім, ось, коли я завагітніла від цього..., вмовила, щоб давали трохи кращу їжу. Якийсь час я ставилась до їжі з ще більшою підозрою, бо всяке ж буває.

— Чому ти взагалі допомагаєш мені? - Запитала я. - Тобі ж теж прилетіти може, якщо хтось дізнається.

— Ну, мене до сих пір ніхто не спалив. - Ліза трохи посміхнулась. - А якщо й запруть десь, або взагалі виженуть, я всеодно знайду шлях, щоб це все зупинити.

   А Ліза все ж не така проста, як я спочатку гадала... Може, мені дійсно варто трошки довіритись їй, бо дівчина непогана. Хоча, якщо вона дійсно підіслана до мене, як людина, яка буде докладати головним про усе, що я роблю, мені варто ще трохи вичекати, щоб точно зрозуміти, ви дійсно дівчині можна довіряти.

    Вночі мене знову прорвало. Я плакала ледь не всю ніч. Розумію, що плакати зараз не варіант, бо сльози нічого не вирішать, але я не могла стриматись. Я пробула в лікарні близько тижня, коли мене ставили на ноги, бо в той час у мене продовжував інколи боліти живіт просто з ніфіга, а потім все ж поставили вагітність.

    Тоді у мене з'явилась хоч якась надія на спасіння. Звісно, з Олегом, який швидко оклигався після новини про те, що я дівчина, я зазвичай мало розмовляла, бо він рідко приходив до мене з-за того, що його нагрузили роботою. Але я молилась, щоб мене нарешті врятувати. Щоб я відчула ту довгоочікувану свободу, про яку я молилась увесь цей час.

    А зараз мене знову заперли в цій кімнаті, даючи можливість виходити лиш два рази на тиждень. При тому забрали мене з лікарні вночі, мабуть, вимкнувши усі камери, щоб їх не помітили.

   І ще більше поганих думок додавала ще й ця клята вагітність. Я була вагітна від справжнього монстра, по-іншому його не назвеш. Я часто могла зриватись по ночах, згортаючи зсередини з-за думок, що колись з мене вилезе цей малий паразит, і мені доведеться за ним якось наглядати. Що Рагнар зможе продовжити знущатись раді мною після пологів, бо поява малого паразита нарешті розв'яже йому руки повністю. Що чоловік може продовжувати це робити навіть при моєму станові...

    Я намагалась заспокоїти себе. Сказати самій собі, що дитина не винна, що її батько такий. Але думки, що малий паразит може бути схожим на Рагнара і нагадувати мені те, що тут відбувалось, доки мене ось так тримали змушували мене знову починати плакати.

    Одного вечора я знову спробувала втекти, коли Ліза знову «забула» закрити двері. І замість одного з підопічних Дмитра я зустріла його самого. Він спокійно йшов за мною аж до того моменту, доки я його не помітила. Притиснувши мене до стіни, Рагнар довго дивився мені на обличчя, уважно розглядаючи його, наче ніколи мене не бачив. А потім, схопивши мене за руку, він завів мене до кімнати.

— Годі тікати. - Прогарчав він. - Ти ніколи не зможеш втекти звідси, запам'ятай це.

     Перед тим, як вийти з кімнати, Рагнар знову зірвався на мене. Причинив біль, який я сподівалась більше ніколи не відчувати.

    Коли він нарешті пішов, я лежала на своїй кроваті, не наважуючись рухатися чи то від страху, чи то від втоми і болю, чи то від усього одразу. Мені було боляче й гидко, наче я пережила це вперше. Нікому не побажаю такого. Навіть своїм запеклим ворогам.

— Як ти? - Тихо запитала Ліза наступного ранку, коли прийшла до мене вже в який раз.

— Погано... - Тихо відповіла я.

    Якийсь час ми мовчали. Ліза дивилась на мене - я відчувала її погляд на собі, - я ж втупляла в стіну. Потім, я тихо сказала:

— Знаєш, а раніше у мене було кілька хороших друзів.

— Гадаєш, вони шукають тебе? - Запитала Ліза.

— Мабуть.

    Я дуже хотіла сподіватись, що вони шукають мене. І, залишалось тільки надіятись, що Рагнар не спробував зробити з ними щось погане. Може, навіть, гірше за мене. Від думок про те, що Максима, Олю чи взагалі Вітю, якого за два роки я встигла сильно покохати і до яких я вже звикла можуть мучати камінь на душі наче ще більше стає.

— Слухай, там же нових ще не прибуло? - Питаю я, вперше за сьогодні дивлячись на Лізу. - Або може охоронці казали щось про нових... Ам... Можливих жертв?

— Поки нічого такого не було. Принаймні, я ще нічого подібного не чула. - Від цих слів я трохи зраділа. - А що, гадаєш, вони можуть бути тут?

— Не знаю, але все можливо. Ти там прислухайся, добре? Просто... - На кілька секунд опускаю погляд. - Для мене це важливо.

    Знову лягаю на бік, відвертаючись від Лізи. Цікаво, як там мій Вітя? Чи сумує він за мною? А чи мріє знову зустрітися зі мною через стільки років? Згадую, як ми кохали одне одного. Хотілось би мені знову відчути його тепло поряд, коли він лежав разом зі мною на кроваті на моїй базі, коли він обіймав мене та ніжно цілував... Та й на базу хотілось би також повернутись... Цікаво, Максим і Оля все ще ходять туди? Чи після мого зникнення вони забили на бази й Ринки, як на якийсь страшний сон?

    Та ні, вони не могли такого зробити, вони не такі. Принаймні, я дуже сподіваюсь на це.

   У той день Ліза так само мало розповіла про себе, як і я. Просто розповіла, що і у неї були колись друзі, але вони опустили руки, коли дівчина зникла. Сама ж Ліза знаходилась тут вже більше чотирьох місяців. Від її слів про те, що її перестали шукати - принаймні, вона так думає, - я й сама задумалась над тим, чи шукають мене ще, бо зовсім скоро почнеться вже четвертий тиждень місяця, а там вже й кінець.

    З'явились думки, що мене можуть так само швидко кинути, як і Лізу, і я залишусь тут назавжди. Принаймні, допоки не зможу придумати, як звідси втекти. «Вони не такі!» - з'являлись майже одразу у мене думки, коли з'являлись сумніви на рахунок моїх друзів. - «Вони завжди можуть придумати вихід з багатьох ситуацій, ось і зараз щось придумають. Тим паче, на твоїй стороні Олег!». І я заспокоююсь, аж на зовсім трохи. Допоки такі думки знову не з'являються в моїй голові.