Глава одинадцята. Нова знайома.

   Це все продовжувалось чотири дні. Він приходив, забирав те, що йому було треба, і йшов. А потім підсилав до мене одного зі своїх колег. Але тільки тоді, коли треба було принести їжу чи змінний одяг. Зазвичай по більшій частині приходили чоловіки. Вони майже завжди стояли за дверима, коли я перевдяглась, очікуючи, коли можна буде знову прив'язати мене до кроваті. І не було ні єдиного шансу втекти.

    Але щось змінилось сьогодні зранку. Замість чоловіка прийшла дівчина. Принісши мені їжу - все ту ж саму кашу, - вона розв'язала мені руки. На цей раз обидві, а не як завжди, тільки одну. Перед тим, як почати їсти, я трохи розім'яла руки, які за цей час встигли вже трохи затекти і втомитись. Дівчина ж сіла на край моєї кроваті.

    Я принюхалась до їжі, як робила вже до цього. Почала уважно роздивлятись її перед тим, як почати нарешті їсти, хоча до цього шлунок видавав виття китів від голоду. Мені не хочеться, щоб я пропустила щось, що могло спричинити мені біль або ж мати хоч якийсь натяк на те, що їжа отруєна. Бо Рагнар така людина, яка може викинути буквально все, що можна.

   Відчуваю погляд дівчини на собі. Мабуть, думає, чому я так ставлюсь до, здавалось би, звичайної їжі. А може, думає, як мені підкинути щось? Я різко підіймаю на неї погляд. З увагою дивлюсь на її обличчя, намагаючись розпізнати хоч якісь емоції. Але окрім цікавості я нічого не знайшла. Ні один м'яз на її обличчі не смикнувся навіть тоді, коли я підняла на неї погляд.

— Як тебе звуть? - Запитала вона, коли я нарешті почала їсти. У її голосі не було нічого, окрім цікавості.

    На секунду завмираю, думаючи, чи варто їй відповідати. Думаю над тим, що втрачати мені вже нічого, хоча острах все ще був. Тим паче, це звичайне ім'я, зараз воно вже нічого особливого не значить.

— Настя... - Тихо відповідаю я, і продовжую їсти. Сподіваюсь, їжа дійсно не отруйна. - А тебе? - Спитала в останню мить, згадавши хоч про якусь чемність.

— Ліза.

    Я здригаюсь, підіймаю на неї погляд. Невже?... Але придивляючись вже в який раз до її обличчя, розумію, що просто помилилась. Що це просто таке співпадіння, бо по світу стільки Ліз ходить. Але по спині від цього імені проходить невеличка кількість мурах.

     Саме з-за Лізи це все почалось... Можливо, якби вона не пішла тоді зі школи, ми не уклали те кляте парі, і я не наважилась змінювати свою зовнішність, нічого цього не сталось би. Я би продовжувала жити звичайним життям, не знаючи цих всих проблем. Продовжувала би вчитися, і не знати того, що зі мною відбувається.

    Але... Я сама винна. Тоді я просто вибухнула, не подивившись на всю ситуацію зі сторони Лізи. І зараз я страждаю. Гадаю, я все ж заслуговую цього.

— Приємно познайомитись. - Відповідаю я, і продовжую запихувати до рота їжу, вже не особливо задумуючись над тим, що зараз за мною слідкують. Їсти хотілось так, що і словами не передати, бо годувати мене почали через раз.

    Все ж, сама Ліза, яка сиділа зараз переді мною, була невинна, що її так назвали. Я не повинна відчувати до неї агресію з-за мого минулого, а не нашого спільного. Бо бачу дівчину я зараз вперше.

— Бачу, ти сподобалась Рагнару. - Сказала вона, коли почала обережно розчісувати мені волосся. - Він ледь не кожного дня до тебе ходить.

    Я до сих пір не розуміла, що відбувається. Чому що мене підсунули цю дівчину, і чому вона так легко, не так, як ті чоловіки, до мене відноситься? Може, заспокоїти мої відчуття якось намагаються? Приспати до того моменту, доки я не зможу до кінця підкорятися їм.

    Та й до того ж, чому ця дівчина не прив'язує мене? Ті чоловіки, яких підсилав до мене Рагнар, ніколи не відносились до мене м'яко. А тут, наче Супермен, з'являється дівчина, яка можливо дасть колись мені надію втекти звідси.

— Мені від цього не легше. - Відповідаю я, тихо хмикаючи. - Чому ти тут? - Питаю. - Де ті чоловіки, яких до мене підсилав Рагнар?

    Не знаю, чому, але мені не хочеться називати Рагнара по його справжньому імені перед кимось. Може, тому, що якщо я скажу щось не те, мене можуть отруїти чи побити - це в найкращому випадку.

— Ну, я... - Дівчина на секунду затнулась, підбираючи правильні слова. - Можно сказати, я як доглядальниця для таких... Ну, для таких, як ти. - У її голосі чулись нотки жалю і провину. - Я сама тут тримаюсь на доброму слові. Сама ледь-ледь змогла отримати хоч якусь крихту довіри до себе.

    Я озирнулась на неї.

— Тобто, тут є ще жертви, подібні мені? - Питаю я, не звертаючи увагу на емоції в її голосі. - І чим ти докажеш, що була однією з жертв?

— Ось... - Дівчина підіймає кофту. На її животі було кілька глибоких шрамів, деякі з яких були наче від зашитих ран. - Колись один з підопічних Рагнара був дуже злий, а я просто невчасно потрапила йому під руку. А на рахунок жертв - так, тут ще три такі. Можливо, буде більше, якщо Рагнар продовжить дозволяти деяким своїм підопічним, які знають про положення справ робити таке з бідними дівчатами.

    Не знаю, наскільки їй можна довіряти. Ці шрами могли бути підробкою, хоча Ліза дозволила мені роздивитись їх більш уважно і навіть доторкнутись, щоб зрозуміти, наскільки вони реальні. А якщо інші жертви є, це хоч і погано з однієї сторони, але з іншої, якщо я зможу зустрітись з ними, можливо, надія ще не втрачена. При тому, не тільки для мене однієї, а ще й для них.

    Але Лізі я про свої плани не можу сказати. Дуже небезпечно довіряти їй ось так одразу. Якщо вона зможе проявитись, як людина, якій я можу довіряти, то тоді так, я буду інколи з нею чимось ділитись. Да і то, якщо це щось важливе, і потребує пояснень для допомоги.

    Ввечері, коли чоловік, якого я вже бачила кілька разів, приніс мені чистий одяг і хотів було звично вийти, щоб я нормально змогла перевдягнутися, Ліза вмовила його передати мене під своє крило. Навіть почула кілька фраз, коли вони розмовляли за дверима:

— ...Все ж, я дівчина. Гадаю, їй буде більш приємно в моїй присутності, а не... - Говорила Ліза.