Глава десята. Безнадійність.

    Наступного разу я побачила Рагнара, коли ми з Вітєй повертались з магазину. Ну, точніше, як поверталась? Стояли під дахом разом з іншими, чекаючи, коли ця клята злива нарешті закінчиться. Стоячи й чекаючи когось, Рагнар тримав у одній руці відкриту парасолю стандартного чорного кольору. Я не змогла розгледіти, що він тримав у другій руці, бо це привернуло б увагу Віті до цієї персони, а мені цього не треба. Але я відчувала десь на підсвідомому рівні, що Рагнар тут може бути знову не просто так.

    Але що він тут робить? Невже спробує знову щось вчинити? Прям ось так, поряд з людьми? А чи можу я собі просто накручувати? Все ж, навіть у такого, У Рагнар, є свої ліміти. І наврядчи зараз він буде щось намагатись робити зі мною...

   Наші погляди зустрілись лиш на кілька секунд. Спочатку я думала, Дмитро навіть не зверне на мене увагу і продовжить думати про своє, а потім і зовсім піде геть - що було б самим найкращим розвитком найближчих подій. Але замість цього він взагалі легенько кивнув в знак вітання.

    У цей момент я взагалі нічого вже не розуміла... В нашу останню зустріч кілька днів тому, Рагнар не виглядав як людина, яка хоче продовжувати зі мною якось контактувати. Було навіть таке відчуття, наче він ось-ось зірветься, і почнеться повне пекло. А тут кивнув, так ще й першим, наче ми давні друзі, які зустрілись суто випадково і які не можуть розмовляти, бо не мають часу... Що взагалі відбувається?

    Може, це його план? Спочатку здатися мирним, а потім впитися в мене кігтями, коли мій захист стане слабшим? Ну ні. Такого не буде. Поряд з цим чоловіком я слабкою ніколи не буду. І мені плювати, чи начальник він цілого відділу, а чи ненормальний псих.

— Щось трапилось? - До мене трохи нахилився Вітя, стишивши голос до шепоту.

    Лиш на одну маленьку секунду я бачу, як в очах Рагнара після жесту мого хлопця з'являється щось схоже на лють та полум'я, яке було готове знищити ціле місто. Чоловік встиг вчасно схаменутися, але я все ж змогла помітити зміни в його очах. І ці зміни не можна було назвати звичайним проявом агресії. Тут явно було закладено щось більш серйозне. Важке. Але що саме - мені ще доводилось про це дізнатися.

— Ні. - Лиш відповідаю я, і, відвертаючись до Рагнара, дивлюсь на Вітю.

    Щось мені не подобається погляд чоловіка, який змінився вмить після того, як мій хлопець просто нахилився до мене. Невже ревнує? Та ні, наврядчи. Ми вороги. А вороги ніколи не відчувають одне до одного ревнощі.

..

..

..

..

..

    Десь по коридору дуже гучно капало. Це капання різало мені слух, але розтуляти очі так не хотілось, бо ще хотілось поспати хоч трохи, поки не настане час знову збиратись на навчання. Я кладу на голову подушку і притискаю до вух, сподіваючись, що це хоч трохи заглушить звук і допоможе мені зосередитись на сні. Допомогло лиш на кілька недовгих секунд. Всередині починає підійматись роздратування. Не відкриваючи очей, я кинула подушку. Приглушеного удару об стіну чи падіння предмету поряд разом з подушкою від моєї виходки не відбулось, що змусило мене напружитись і нарешті відкрити очі.

    Спочатку мені здалось, що я осліпла, поки спала. Потім подумалось, що мені знову почало снитись якесь лайно, і я зможу прокинутись через кілька секунд. Ну, максимум хвилин... Але коли по відчуттям пройшло близько тридцяти хвилин - якщо не більше, - а так званий «сон» так і не хотів зникати, я почала підозрювати, що все ж втратила зір.

   Прийшлось навпомацки знайти вимикач світла. Почулось коротке «клац», і в кімнаті тьмяно замерехтіла невеличка лампа, світло якої не могло дотягнутися до усіх кутів моєї кімнати. Довелось так оглядати моє тимчасове місце проживання, намагаючись зрозуміти, якого дідька я тут роблю, і як взагалі опинилась тут.

    Сама кімната була не дуже великою, але й малою точно не була. Щось середнє між цими двома варіантами. Біля стіни стояли невеличкий стіл і шафка, в яку максимум кілька книг покласти можна, не більше. Кровать, на якій я лежала до цього, виглядала, наче кровать з фільму жахів - стара, в деяких місцях виднілися брудні плями. По стінах вже давно немов хижі потвори розповзлись засохлі темні від води плями. І при тому ні однієї підказки - навіть клаптику паперу, - де пояснювалось би хоч щось з мого викрадення не було.

    Так, це, схоже, саме натуральне викрадення. І, боюсь, наврядчи мене викрадачі так просто відпустять. Але, що їм від мене треба? Ставити якісь експерименти, як Знищувальники в свій час? Або може, якось змогли хакнути, щоб пройти пароль і тепер дзвонять моїм батькам, щоб виманити гроші, погрожуючи, що вб'ють мене? Бляха, одна ідея краще за іншу. Не тішить...

    Єдиним більш-менш нормальним варіантом, що мені треба зараз зробити, так це те, що треба вийти з кімнати і спробувати самій все вирішити, що, в принципі, я й зробила. Якомога тихіше і намагаючись непомітніше відкрила свої двері і спочатку визирнула в коридор. Але потім майже одразу відійшла від нього, згадавши, що одного разу вже бачила подібний.

    Стара база Знищувальників... Якийсь час вони проводили свої експерименти саме тут, майже під очами у всіх. І ніхто не підозрював, що тут відбувається повне пекло. Я була тут всього лише пару разів. Дивно, що це місце знову використовують для чогось. Невже вирішили використати повторний маневр, але з іншою фразою - «на другий раз точно не помітять»?

    Так багато питань і так мало відповдіей. А так хотілось би отримати хоч одну...

    Повільно йдучи по коридорах, прислухаючись до кожного шереха, я озиралась по сторонах в пошуках того, що мені могло б допомогти. Телефона з собою у мене як на зло не було. Забрали. Тому треба розраховувати сама на себе.

    Коли я наважилась відкрити одну з дверей, мені довелось її різко закрити, заплющивши очі, щоб  спробувати забути те, що я там побачила, хоча точно знала, що це марно. І справа не тільки в тому, що я злякалась темряви. Було щось інше в цій темряві, що змусило по моєму тілу пройтися табуну мурах.