Глава восьма. Початок навчання.

     Все почалось з того, що ми нарешті подали документи до кількох університетів. Інші заклади навчання мама навіть роздивлятись не хотіла, кажучи, що балів у мене достатньо поступити в університет. А я і не намагалась заперечити. Знала, що якщо б поступила в коледж чи в інший навчальних заклад, це мені пригадували б усе життя. Бо як же так можно не поступити в університет, а в навчальний заклад більш «нижчого рангу»?

    Потім, була ще поїздка до головного корпусу університету, який все ж захотів «прийняти» мене. Там ми не довго просиділи. Хвилин тридцять-сорок з урахуванням того, що черга була більшою, здавалось би, за найдовшу річку. Пощастило прийти трохи раніше, і ось тобі результат.

    Похмура жінка, до якої ми тоді сіли, довго звіряла мене з фото в документах, наче не вірила, що це саме я, а не, наприклад, сестра близнючка, яка відрізняється хіба що однією єдиною родимкою над бровою. Уявляю, що буде в самому універі, коли почнеться повноцінне навчання, раз навіть тут така жорстока ситуація.

    У той час я майже не думала про Рагнара і про Ринки. Якось з голови вийшло, доки я вже намагалась остаточно впевнитись у тому, ким же я хочу бути в майбутньому. І ось, зараз, настала пора. Факультет терапії та реабілітації. Доволі цікава назва привернула мене майже одразу, коли я перебирала в голові усі можливі варіанти до цього.

— Ти впевнена, що хочеш саме на цю професію? - Запитала у мене мама, коли ми ще обирали універ. - Там же мабуть і анатомія теж буде...

— Та що там. -  Я лиш махнула рукою. - Просто вчи кістки, м'язи, де вони кріпляться і все подібне, не забуваючи при цьому про інші предмети, і все буде добре.

    Мама лиш зітхнула у той момент, почитавши головою.

    Пам'ятаю, як щаслива я виходжу першою з будівлі й притримую двері. Тут вони залізні, важкі, але гарні не дивлячись на свій вік. Та й сам універ не такий вже й поганий, хоч спочатку може бути і незрозуміло, що це саме він. Ну, якщо напис на спеціальній табличці не прочитаєш...

— Ну що, поздоровляю, майбутній лікар. - Мовила мама, кілька разів легенько хлопаючи мене по плечу. - Дивись, бюджет не втрать.

    Звісно не втрачу. Стільки пахала - правда під кінець, але факт залишається фактом, - заради того, щоб той клятий бюджет все ж отримати. Буде дуже образливо, якщо я його втрачу. Бо тепер треба докладати набагато більше зусиль, а не так, як у школі чи на додатковому - сьогодні пішов, а завтра тебе вже нема, і так по кругу, доки не набридне або доки не доведеться постійно на парах сидіти, щоб хоч щось зрозуміти з того, що ти пропустив.

    В останній день місяця у нас була зустріч з групою. Або групами - та жінка в групі Viber сказала, що ми повинні всі прийти на зустріч в потрібний кабінет саме тридцять першого, на десяту годину ранку.

    Тоді я почала сильніше нервуватись. Спочатку я думала, як мене приймуть в цілому, і чи сподобаюсь я хоч комусь. Але потім забила на це, заспокоюючись. Ледь не все життя мене не хвилювало те, як мене можуть сприйняти люди  і чи сподобаюсь я їм взагалі, - хоча інколи все ж думки подібні проскочували, - то чому ж мені зараз так хвилюватись?

    Самих груп виявилось кілька. Багато хто з першокурсників виглядав як третьокурсник, якщо не старше, їй богу. Я навіть спочатку подумала, що не туди потрапила, але потім потихеньку заспокоїлась.

     Дві дівчини, яким на вигляд я спробувала дати років двадцять - двадцять п'ять говорили по черзі, і не дуже довго. Мабуть, хвилин з десять, якщо не менше. Я ж тим часом інколи оглядалась по сторонах, намагаючись хоча б приблизно уявити, хто ж може бути моїм одногрупником в майбутньому. Але людей було дуже багато, тому сказати напевно було неможливо. Моїми одногрупниками могли бути хто завгодно.

    І ось, перший навчальний день розпочався. Я сильно здивувалась тому, що в деякі дні не треба було вставати рано. По понеділках у нас перша пара була лиш на дванадцяту. Часу ще вдосталь, зранку можна робити багато справ. Але, навіть не дивлячись на це, деякі все ж запізнились на першу пару. Здебільшого були дівчата, але й пара хлопців теж проскочила.

    Вчителька з осудом подивилась на них, і лиш під кінець пари, коли вже всіх відмітила, сказала:

— Через те, що це була лиш перша пара в цьому семестрі, та й ви першокурсники, я вибачу вам те, що ви запізнились. Але будьте ласкаві, в наступні рази не запізнюйтесь. Я дуже цього не люблю.

    Друга пара розпочалась лиш через сорок п'ять хвилин. Перерви були доволі великими, але воно й не дивно. Якщо від корпуса до корпуса бігати треба буде, то звісно, що часу треба на це багато. Особливо для першокурсників, які тільки розпочали навчання, і не знають, де знаходиться навіть та чи інша авдиторія, що вже про самі корпуси казати. А якщо врахувати те, що я хвилин двадцять не могла знайти потрібну авдиторію - як виявилось, вона взагалі в іншому крилі, а я навіть про це не підозрювала, - ці запаси часу мене дуже виручили.

    Вчителька з історії виявилась доволі непоганою... Якщо її не бісити. Але, відчуваю, що вона буде багатого від нас очікувати і явно не жаліти на екзамені. Можливо навіть перездати не дасть. Здавалось би, навіщо майбутнім реабілітологам настільки поглиблена історія, особливо лиш на перший семестр. Але, вона все ж є у нас.

— Як пройшов перший день? - Запитала у мене мама, коли нарешті повернулась додому.

— Все як завжди. - Відмахуюсь я. - Нічого особливого.

— Навіть нічого цікавого не було? - Жінка трохи насупилась, явно очікуючи більш емоційну розповідь про типу «такий класний універ», «цікаві пари» і все подібне.

    Але я продовжувала настирно мовчати, лиш сказавши, що все пройшло доволі непогано, і що семінарів у нас поки що не буде на цьому тижні. Взагалі, гадаю, цей тиждень як знайомство з викладачами... Хоча, лекції з латинської мови нема. Тому якось всеодно дивно, що у нас тільки лекції на цьому тижні. Але, принаймні, їх не так вже й багато.

    Цієї ночі я знову вилізла через вікно. Говорити про те, що колись давно давно я думала над тим, що не треба подібного робити я не буду. Ну не зможу я відкараскатись від того, щоб робити щось подібне, уж вибачте.