Глава четверта. Місія.

    Зараз виходити в масці, і ходити в такому вигляді так просто по вулицях дуже небезпечно. Я знаю, Рагнар тепер почне і сам потихеньку полювати на мене, переставши посилати своїх підлеглих так часто, бо він тоді гнався за мною. А значить, наврядчи його щось вже так просто може зупинити. Тільки, як сказати друзям, що я не зможу так часто гуляти, як хотілось би?

    Може, розповісти їм про ситуацію з цим клятим Дмитром? А чи не полетять в мене помідори з засудженнями? А ля «Обснайт, чому ти знову встряв у халепу, так ще й у таку серйозну?! Як ми це будемо вирішувати на цей раз?!». Так, я довіряю їм, і впевнена десь на вісімдесят відсотків, що вони, як хороші друзі, спробують мені допомогти. Але з іншої сторони, я по-перше, не хочу їх вплутувати у цю всю ситуацію.

    Все ж, минулого разу сталося так, що вони все ж були вплутані у все це, та й все було не настільки серйозно. Зараз же, придумуючи, як же піти проти цілого начальника відділу поліції, я не впевнена, що й сама зможу вижити. А якщо я й виживу, моє життя може перетворитися на пекло, з якого я вже наврядчи зможу вилізти колись.

— Настя? - Чую тихий голос сестри, і, легенько здригнувшись від несподіванки, озираюсь на неї.

    Саша стоїть в проході, дивлячись на мене трохи сонними очима. Мабуть, прокинулась зовсім недавно. Вона часто спить після навчання в останній час, бо багато втомлюється. Навіть не дивлячись на те, що зараз канікули, сестра продовжує займатися в різних клубах та групах. Дивлячись на неї, я інколи уявляю, що зі мною буде, коли я в універ піду. Там же мабуть просто ціла туча різних завдань.

— Що? - Питаю я, роблячи голос рівним.

— Мама хотіла, щоб ти в магазин сходила.

    Закочую очі, але мовчки встаю з місця, і йду перевдягатись. Можливо, мені вдасться трохи розвіятись, доки я буду на вулиці. Мені часто подібне допомагало, коли думки були особливо важкими й темними.

    Але, цих думок, здавалось, стало ще більше, коли задзвонив мій телефон, і на екрані з'явилось доволі знайоме ім'я, яке я зовсім не очікувала почути. Зайшовши за кут якогось дому, де наврядчи хтось мене почує, я нарешті підняла слухавку.

— Слухай, я знаю, що ти вже відійшов від справ, якщо можна так сказати... - У голосі Олега чулись напруга і сором. - Але, нам потрібна твоя невелика допомога. Я не наполягаю, якщо у тебе є якісь справи...

— Прибуду, не хвилюйтесь, кеп. - Обриваю я його.

    Олег дякує мені, і швидко скидає слухавку. Я ж зітхаю. Ну що ж, раз треба, то треба.

    Швидко відношу пакет з продуктами додому, і, кажучи, що піду «просто погуляти», так само швидко мчу до свого будинку в лісі, при цьому інколи озираючись по сторонах. Бо починаю боятися, що Рагнар може приставити нагляд навіть до мене в образі Насті.

    Вже в своєму домі перевдягаюсь. Натягую маску самою останньою і виходячи, в останній раз кидаю погляд на свій дім, щоб впевнитись, що все добре. Погляд падає на парову машину, яку ми колись з Максом ледь оживити змогли. Ця розвалюха до сих пір тримається попри роки, чому я інколи дивуюсь, бо вона мабуть старша навіть за моїх батьків, що вже про мене казати.

    В останні кілька місяців я мало їздила на ній, хоча коли я була ще в десятому класі, я пам'ятаю, багато часу їй почала приділяти - ремонтувала, як могла, шукаючи підказки в інтернеті, їздила по вечорах у лісі по дуже широких дорогах, де зазвичай у такий час не ходять люди. Спочатку розбиралась зі своїм Ринком, потім треба було готуватися до екзаменів. А потім якось і сенсу їздити на ній не було. Хіба що щоб трохи розвіятись та перевірити, чи не «померла» машина вже до кінця.

    Я швидко прибуваю до відділку. Деякі здоровкаються зі мною - відповідаю їм тим самим, - але ті з поліції, хто прийшов сюди зовсім недавно, підозріло зиркають на мене. Ну і чорт з ними, не обов'язково, щоб я подобалась усім.

— Куди на цей раз йти, кеп? - Запитую я хрипким голосом. - І що треба робити?

   Олег зиркає на мене. Потім підходить до мене, і кладе руку мені на плече.

— Я ще раз хочу вибачитись за те, що викликав тебе знову. - Каже він. - Але обіцяю - це в останній раз. І тепер ніяких великих небезпек для тебе.

    Я хитаю головою, тихо сміючись. Скільки часу пройшло, а я до сих пір до кінця не відвикла, що теперь обов'язки в поліції мене особливо не турбують. Звісно, зараз це був особливий випадок, але все ж, я до сих пір інколи думаю, що Олег ось-ось знову подзвонить мені і скаже, що я їм потрібен. І подзвонив же. Але не факт, що після цього я знову повернусь до таких справ у поліції.

..

..

..

..

..

    Грант гарчить на чоловіка, який стоїть переді мною. Поклавши руку на голову свого собаки і тим самим намагаючись заспокоїти його, я дивлюсь на чоловіка переді мною, при цьому намагаючись подати хоч якийсь сигнал поліцейським про те, що злочинець вже знайшовся, при цьому контролюючи його при цьому.

— Твій собака тебе не врятує. - Прогарчав той і кинувся на мене.

    Грант голосно гавкнувши, врізався в битві зі злочинцем, з силою, на яку був тільки здатен, впившись йому в праву руку. Не гаючи часу, я швидко відправляю повідомлення, яке було спеціально написано вже до цього на збережений номер одного з ментів і швидко наближаюсь до чоловіка і моєї собаки, щоб допомогти Гранту.

    Все відбулось дуже швидко. Мене відштовхують геть, наче я нічого не важу. Чуючи, як Грант починає скиглити від болю, я швидко підіймаюсь, начхавши на біль в голові, бо боляче їю вдарилась, і намагаюсь знову підбігти до цих двох, але чуються постріли. Вони луною відбиваються від стін, і від несподіванки я легенько здригаюсь. Вони прийшли раніше, значить, були вже готові до підстави в цьому місці...

    Доки двоє чоловіків в темно-синій формі тягнули за собою третього, я швидко підбігла до Гранта, який лежав на підлозі. Собака не міг піднятися з-за того, що рана була великою. Не знаю, чи смертельною, але серйозною точно.