Глава перша. Зміни.

— Він потрібен мені. - Гарчить він, ходячи туди-сюди не в силах знайти собі місця. - Чому він до сих пір не тут?! Я давав наказ!

    Від його гучного голосу, в якому чулись нотки роздратування, двоє підопічних знову легенько здригаються і переглядаються, сподіваючись, що хтось з них почне говорити першим. Але ніхто не наважувався. Всі боялись Рагнара, справжнє ім'я якого було відоме лиш найближчим людям, якими вони не являлись.

— Розумієте... - Почав один з двох. - Цей хлопець постійно висковзає, і ми не можемо зробити вигляд, наче це нещасний випадок...

— Мені начхати, що ви можете, а що ні. - Очі Рагнара зблиснули, коли він перевів на них погляд. Тепер його голос був на диво спокійним, від чого ставало ще страшніше. - Я даю вам тиждень. Якщо її не буде на моєму килимі - голову з шиї вам обом. Усе зрозуміли?

    Вони обидва кивають, і в останній раз перезираються. Праці й без того було багато, так ще й Рагнар - новий начальник поліції, який тримається за цей пост вже більше року і подає великі надії, - чомусь зацікавився клятим Обснайтом.

    Багато хто у Львівській поліції вже чув хоч трохи про виділки цієї людини - хтось більше, хтось менше. Але всі вважали його в якійсь мірі своїм, хоч і ставились спочатку з настороженням - хто його знає, що він міг викинути після того, як його Ринок ледь не розпався два роки тому. Олегу - тому старому поліцейському, який ось-ось повинен був піти на пенсію, - вдалось завдяки підтримці своїх колег, зміг втримати хлопця на посаді голови Ринку, ну а потім всю ситуацію потихеньку зам'яли без особливого галасу.

    І, коли Обснайт вперше з'явився вже у їх відділку, Рагнар зацікавився цим хлопцем. Він піднімав зв'язки, намагався прошарити усі документи, які могли б розповісти трохи більше про особистість під маскою, але усе було марно. Обснайтом міг бути хто завгодно, а туристів в місті ставало все більше й більше.

— Геть! - Заревів вмить Рагнар, і двоє його підручних швидко змились з його кабінету.

    Важко сівши на стілець, чоловік почав масажувати скроні, перебираючи документи. По звичці він поліз до ящику в столі, висунув і подивився на документи. Якщо якийсь недруг дістанеться цих документів і зрозуміє, що Рагнару менше років, ніж вказано в цих документах, його швидко поженуть геть.

   Здавалось би, як же так сталося? Такий ще здавалось би юний хлопець, якому зовсім недавно стукнуло тільки двадцять три, вже начальник цілого відділку, хоча зовсім недавно - лиш рік тому, - він тільки поступив на службу. Свої зв'язки, та й підробити документи в потрібних місцях з цими самими зв'язками виявилось куди легше, ніж Рагнар собі міг уявляти.

— Хто ж ти такий, чортів Обснайт... - Ледь не самими губами прошепотів той і кинув на стіл невеличку фотографію, де був зображен хлопець, який був сфотографований нишком.

    Рагнар шестим чуттям відчував, що з цим хлопцем було щось не те і він не такий, яким здається спочатку. Що Обснайт не міг бути настільки святим і ні разу не потрапив за чимось кримінальним на очі поліції, враховуючи ті крихітки минулого, які вже вдалось дізнатися. Інакше, Рагнар про це дізнався б одним з перших. І зараз цей чоловік поставив перед собою головну ціль - вивести Обснайта на чисту воду і показати всім, що хлопець має подвійне дно.

..

..

..

..

..

— Які у кого плани на завтра? - Питаю я, зручніше вмощуючись на поваленому стовбурі дерева.

    Пройшло вже два роки з того рокового моменту, коли Вадим вирішив зробити самовипелення прямо у відділку перед новим допросом, і мені вдалось втримати Тихий Ринок на плаву. Я була вдячна Олегові та його колегам за те, що вони допомогли мені в цій справі. Я все ж змогла отримати їх довіру, і була щаслива.

    Галюцинацій за цей час значно зменшилось навіть без дій пігулок. Та жінка, психіатр, яка допомагала мені весь цей час і наставляла на правильний шлях, прописала деякі пігулки, які значно допомогли мені.

— Ну ось, бачиш, все не так вже й погано. - Сказала вона, з легкою посмішкою дивлячись на мене, коли я повідомила її про хороші результати. - І не треба було все приховувати, чи не так?

    Її голос був тихим, заспокійливим. В ньому не було ні краплі звинувачення, яке я могла б почути зі сторони батьків, за що я була їй вдячна. Це давало надію на те, що я зможу пройти цим шляхом до кінця, і навіть не озирнутися.

    Про Вадима ми мовчали, як про страшний сон. Нікому з нас - особливо мені й моїй сестрі, - не хотілось згадувати те, ким стала людина, яку ми, здається, непогано знали. Діло з його самовипеленням вдалось зам'яти без гучних заголовків - пощастило, що мало хто бачив цю жахливу картину. А ті, хто бачили, тримають в таємниці цей інцидент до сих пір. Нехай батьки думають, наче Вадима вкрали, і зараз він лежить десь там, а не бився з нами. Гадаю, так буде краще для нас всіх...

   Зараз же, ми з друзями - я, Максим і Оля, - вирішили трохи прогулятися. Все як завжди, як і старі добрі часи, коли не було Знищувальників. Екзамени давно пройшли - мені вдалось їх здати, хоча я боялась, що нічого в мене не вийде, - Знищувальники за гратами, Ринки розквітають, і наступило довгоочікуване літо. Чому б і ні?

    Тільки ось, Саша не так вже й часто почала гуляти з нами. Ну, точніше, вона й до цього не так вже й часто приділяла увагу більш «ризикованим» справам, кажучи, що не хоче потім чути від матері лекції, а зараз їй ще й вчитися багато треба. Все-таки, дев'ятий клас, зовсім скоро екзамени. Я не змушувала її гуляти з нами. Саша ставилась серйозно до навчання, і, скажу чесно, я пишалась єю.

    Сидячи на невеличкій галявині, сховавшись від очей інших і розмовляли про різне, смажачи на вогні сосиски. Хтось ділився якимись цікавими новинами, хтось просто розповідав, що сталось за останній час у його житті. І я раділа, що більша частина проблем нарешті пішла геть. Так, я до сих пір наважувалась між реабілітологом та зубним лікарем, бо здавала біологію, але часу ще багато. Тим паче, не сьогодні ж документи подавати?