Глава двадцять сьома. Перемога.

 — Ну привіт. - Кажу на диво спокійно я, дивлячись на монстра перед собою.

   Монстр зупиняється і завмирає. Навіть не дивлячись на страх, який до сих пір бурлив десь всередині мене, майже змушуючи відвернутися і побігти геть, я змогла нормально подивитись на того, хто мучив мене увесь цей час.

    Потвора змінила свою зовнішність. Спочатку можна було подумати, що монстр, який переслідував мене до цього і цей були різними. Але однаковий погляд усе видавав.

    Тепер він був набагато більшою. І хоч його кінцівки здавались дуже тонкими і не вселяли особливого страху, я точно знала, що цей монстр не такий простий, яким здається. Обличчя монстра було блідим на відміну від усього його тіла, що змушувало бачити його на фоні напівтемряви хоч якось.

— Гадаєш, що я продовжу тебе боятися? - Запитала я все таким же спокійним голосом. - Тоді ти повний ідіот.

    Стримавшись від того, щоб зробити крок назад - я не могла показати монстрові, що все ще в якомусь сенсі боялась його, - я простягаю руку до свого поясу під пильним поглядом монстра. Рухи мої були доволі в'ялими, повільними, але я могла керувати власним тілом. Нарешті!

    Вмить, я дістала ніж. Він хоч і не зблиснув, але монстр явно побачив його. Мені навіть на секунду здалось, що його обличчя стало ще більш блідим від тієї картини, яку він зараз бачить перед собою.

— Це тобі за те, що постійно переслідував мене, і не давав нормально жити! - Гарчу я, і з силою втикаю ніж у шию потвори.

..

..

..

..

..

   Я лежала на кроваті, нарешті відійшовши від дуже яскравого сну. Тепер, згадуючи смерть психа, я чомусь подумала, що він спеціально тоді ліз до моєї минулої подруги, бо знав, що з вірогідністю в сімдесят відсотків я буду там і спробую захистити подругу. А потім продовжував слідкувати, якщо згадувати те, що нам з Максимом про нього ще й Оля розповідала.

   Цей хлопець... Він був не таким простим, яким здавався спочатку. Можливо, він навіть був першим і єдиним, хто вчасно здогадався про заміну їх лідера, але продовжував мовчати. Він зберігав не тільки мою таємницю, а й таємницю мого брата аж до самої своєї смерті - при тому це лиш дві відомі мені таємниці. Скільки він збирав їх ще? А він збирав їх, я просто впевнена. Не знаю точно, для чого, але тепер вони йому точно не потрібні. Він мертвий.

     Пройшло вже кілька годин, а я до сих пір не можу відійти від того, що побачила. Намагаючись прибрати жахливу картину від очей, я повільно встала з кроваті, і, потягнувшись, повільно пішла на кухню.

— О, нарешті наша спляча красуня вирішила встати. - З сарказмом кинула Саша, коли я сіла за стіл, тримаючи свою чашку з водою в руці. - Ще навіть школа не почалась, а ти виглядаєш такою втомленою, що впадеш прямо тут, лиш би ще хоч трохи поспати. Все ще хочеш продовжувати існування Ринку?

    Саша швидко прийшла в себе після того, що дізналась, куди насправді подівався Вадим. Але вона замкнулась навіть від мене, нічого не розповідаючи буквально никому. Ну, можливо це навіть на краще. Сподіваюсь, що її скоро трохи відпустить...

— Ринок припине своє існування тільки в тому випадку, якщо я помру. - Огризнулась я, відпиваючи трохи води.

    Сівши навпроти мене, сестра кілька хвилин мовчки дивилась на мене. Спочатку я відводила погляд, роблячи вигляд, що думаю про щось своє, але потім помітивши, що на обличчі дівчини з'явились легкі нотки хвилювання, подивилась на неї.

— Я не хочу, щоб ти йшла туди в найближчий час. - Сказала нарешті сестра, і я піднімаю в запитанні брови. - Просто... Передчуття погане. Наче щось повинно статися... Не те. Я не можу втратити ще й тебе, як...

    Сестра не закінчила фразу. Я сама її закінчила за Сашу в думках і легенько кивнула головою. Розумію її острах, але що мені залишається робити? Якщо я залишу Ринок, хто про нього подбає? Все ж таки, якщо я взялась за цю справу, то кому, як не мені робити все, щоб захистити свій Ринок?

— Я просто піду, прогуляюсь, не хвилюйся. - Запевнила я Сашу, коли готова була вийти на вулицю. - Гадаю, нічого страшного не станеться. - І швидко вийшла геть, не чекаючи від неї відповіді.

    Свіже повітря одразу вдарило в моє обличчя. Мені майже одразу стало набагато легше. Нарешті я змогла знову вирватися з дому. На своїй базі я швидко перевдяглась, і вже звідти пішла на Ринок. Ну ось не можу я залишити його і часто зникати, коли люди з нього потребують мене більше за все. Совість просто зіжре. А потім і чиїсь батьки, які дізнались про свою дитину та її «забавки», в які я її вплутала, створивши Тихий Ринок.

— Чудовий ранок, чи не так? - Запитав якийсь хлопець у мене, йдучи поряд, коли я йшла по головній вулиці.

— Так, на диво спокійний. - Відповіла я, озираючись по сторонах.

    Зазвичай саме зранку і ввечері любили нападати на нас Знищувальники, коли нас або мало, або ми вже збираємось йти з Ринку. Так їм було легше відловлювати наших, слава богам, що до цього ще не дійшло, і ніхто не постраждав. Звісно, стирити одного з наших ці виродки вже намагались, але їх вчасно встигали присікати.

— Не розкажеш, чому ти тоді напала на нього? - Запитала я, коли пройшов якийсь час, притиснувшись плечем до стіни і дивлячись на Лізу.

    Дівчина підіймає на мене погляд. Потім тихо виркнула і відвернулась.

— Це не твоя справа. - Різко кинула вона. Я ж пішла слідом за нею.

— Ну як же? Ринок мій, значить і справа теж моя. Я повинен знати, що сталося, раз ти вирішила повалити того хлопця прямо на головній вулиці, на очах у всіх, а не кинула йому стрілку десь за гаражами. - Я кинула на минулу подругу погляд. - Хоча б поверхньо.

    Можливо, це дійсно була не моя справа, але мені жуть як хотілося дізнатись, що ж змусило, здавалось би, таку спокійну до цього і не агресивну дівчину почати битися прямо при всіх.

— Бо він виродок повний. - Нарешті сказала вона, і замовчала.

    Я вирішила на неї не тиснути, щоб дізнатися більше, мені й цієї інформації стало достатньо. Тим паче, я не повинна давати ні єдиного натяку на те, що я - Настя. Нехай вона, як і усі інші думають, що я звичайний хлопець Обснайт, який одного дня наважився створити Ринок, і це прокатило.