Глава двадцять шоста. Один крок.

    Відповіді від інших провідників не було більше трьох днів. Я перестала сподіватися, що вони взагалі колись напишуть, але на п'ятий день мені прийшло повідомлення, що щось там все-таки прийшло. І, наплювавши на втому, я пішла на почту - все до тієї ж знайомої, яка до цього допомогла мені таємно відіслати ту листівку.

    Тільки-но я повернулась додому, зайшовши до своєї кімнати, я зачинила двері, і почала розривати папери, щоб скоріше дібратися до самого головного. Чому я так ризикую, прийшовши саме додому, а не на свою базу? Якби ж то я пішла на базу, було б набагато більше ризиків, що хтось з ворогів мене помітить а потім і перехопити захоче. А друзі зараз зайняті, та й змушувати їх я теж не можу.

     «Доброго вечора, Обснайт. Просимо вибачення за те, що довго мовчали. Переговоривши з нашими колегами, ми зрозуміли, що ти правий на всі сто відсотків, коли переповів усі підозри в минулому письмі. І ми гадаємо, що нам варто прийняти більш... Жорстокі міри безпеки на наших Ринках». - У письмі я не відчувала тих глузливих ноток, які бачила до цього в очах провідника Акулячого Ринку, коли проявила зайвий раз обережність при нашій першій зустрічі. Чи мені просто хотілося вірити, що вони дійсно подбають про свої Ринки, а не скажуть: «Та, він всеодно потихеньку вже почав божеволіти з цими Ринками». Начебто вони вже повинні й самі розуміти, що це все серйозно, бо й до них поступово почали лазити Знищувальники.

— Що ти плануєш робити далі з Ринком? - Пошепки запитала у мене Саша сьогодні вночі, коли нам вдвох не вдалося заснути.

    Повернувшись на інший бік, я почала гладити повільно свої шрами на животі. Дійсно, що я планую робити далі? Якщо мені треба захистити Ринок, я повинна щось зробити. Але що? В голові дірка, в якій нічого нема. А, ні, є. Он, таракан пробіг...

— Мені треба трохи подумати. - Так само пошепки кажу я.

— Тільки дивись мені. Якщо Ринок вспливе, і інформація про нього дійде до батьків...

— Так, я знаю. Заспокойся.

   Сьогодні я не могла заснути. В голову постійно лізли різні думки, що і як робити. Деякі відхиляла одразу, деякі доводилось роздивлятися, але потім всеодно відхиляти, бо вони здавались мені не дуже підходящими під ситуацію. Але одна думка все-таки була точною, і, як на мене, самою вірною - треба здихатися того психа, він явно є великою опорою для нашого ворога.

    Тут я задалась одним цікавим питанням. Цей псих не такий звичайний, як може здаватися спочатку. Бо якщо згадати, спочатку я думала, що він звичайний сталкер, який якщо вже обрав свою ціль, її наврядчи вже так просто відпустить. А потім, коли він почав відкриватися трохи більше, усі зрозуміли його суть. Принаймні, якусь його частину, бо він продовжує бути некерованою силою. Так ось - як моєму братові вдається керувати цією некерованою силою?

    Як я казала раніше, цей псих явно не такий хороший навіть для Вадима. Можливо, він доставляє багато проблем і йому, але в меншій мірі. Але ж, мій брат якось керує ним. Хоча, з якого я взагалі почала думати, що цей псих взагалі підкоряється моєму братові? Може, він просто робить, що хоче. Ніхто ж не знає, що у цього психа в голові.

    Весь день я просиділа вдома, намагаючись придумати, що мені робити далі. І голову лізти то одні, то інші ідеї, але не одна з них знову не була настільки хорошою, щоб я прийняла її.

   Вже ввечері вийшовши трохи прогулятися, я заглянула на свою базу, сказавши матері, що знову йду на ночівлю до Віті, хоча сама хотіла побути сама. Добре, що до цього ми з хлопцем зробили кучу фото і я встигла записати кілька фраз хлопця. Так, диктофон під рукою мені дуже допоміг - так зможу відмазатися від любої підозри матері. Ну, якщо, вона не захоче змусити мене вмикнути камеру... Хоча, гадаю, і тут якось викараскатися зможу.

    На базі ж нічого зовсім не змінилося, я обшукала увесь дім. Значить, моя база поки що в безпеці. Влягшись на кровать, я якийсь час просто втупляла в стелю, думаючи то про одне, то про інше.

    Я згадувала своє життя. Згадувала те, як була майже залежна від нашого спілкування з Лізою, і коли її не було в школі, я більше ні з ким не розмовляла. Це вже зараз я розумію, що мені не варто було зациклюватися тільки на одній людині, а тоді я вважала, що мені тільки однієї подруги вистачить. Вистачило, блін...

— Настя, ти тут? - Почула я тихий, але знайомий голос і легенько здригнулась.

    Піднявши голову, я помітила Вітю, який відпустивши ручку двері в мою кімнату, повільно підійшов до кроваті, і сів на край. Якийсь час він мовчав, а я намагалась знайти зручну позу, щоб всістися. Потім, хлопець почав:

— Тут дуже гарно. Тихо так...

    Я киваю головою, не розуміючи, до чого він веде. Хоча, може, він просто хоче поговорити зі мною? Боги, скільки часу пройшло з того моменту, як я з кимось розмовляла про щось інше, а не тільки про якісь справи.

— Знаю. - Відповідаю я і хлопаю по місцю поряд. - Хочеш лягти поряд?

    Вітя трохи посміхнувся. Лягаючи поряд, він притягнув мене до себе, змусивши лягти поряд, і, притиснувши до себе, поцілував в лоб.

— Я скучив... - Прошепотів він.

    Я мовчу, лиш обіймаючи хлопця. Зараз лежати б ось так, ні про що не думаючи, і насолоджуватися моментом, а не все це... Але нажаль, потім треба буде знову йти та вирішувати справи. Як шкода, що ця мить не може бути вічною...

    Відчуваючи подих Віті вже на шиї, я відчула, як десь всередині з'являється щось схоже на ніжність. Цих відчуттів я ще ніколи ще не відчувала, але, сказати чесно, вони були доволі приємними. Аж дивно якось стає, що я їх вперше відчуваю.

— Я вже казав, що люблю тебе? - І хлопець цілує мене в шию.

     Я легенько здригаюсь від цього. По тілу прокочується ціла купа мурах. Я не відчуваю тієї сміливості, яка була до цього, і питаю сама в себе - а чи була у мене взагалі та сміливість?

— Так, казав колись... - Тихо відповідаю я, відводячи погляд.

     Вітя, бачачи мою реакцію, тихо сміється. Смішно йому, значить... Трохи відкочуюсь від нього, але він швидко хапає мене і притягує до себе, не даючи змоги вирватися. А я й не намагалась. Бо чомусь зараз я відчувала себе в безпеці. Не так, як тоді, коли той клятий волоцюга сидів у мене на спині...