Глава двадцять п'ята. Під протигазом.

— Нам треба якось ділитися інформацією та новинами один з одним. - Кажу я, стоячи біля провідників на горі, коли ми зустрілись подалі від Ринків. 

   Я спеціально попросила їх прийти сюди на наступний день, щоб бути точно впевненою, що нас ніхто не підслухає тут з шансом у сімдесят відсотків. Безпека зайвою ніколи не була.

— І що ж ти пропонуєш? - Запитав невпевнено малий, потупивши погляд.

— У мене є один... - Я озираюсь по сторонах, намагаючись притупити цей страх бути підслуханими. - Знайомий, який може по почті надсилати деякі речі, бо працює там. І він може також відправляти і письма, якщо його попросити. Я можу спробувати домовитись.

— А якщо перехоплять? - Задала логічне питання Гурра.

— А хто буде знати, хто що відправляє? - Питаю я у відповідь. - Ніхто ж не дізнається, хто ховається під нашими масками...

    Якийсь час ми стояли на тій горі, коли до цього гуляли з Олею і Максимом, прислухаючись до того, як виє вітер. Я інколи зиркала на засновників, думаючи про те, як класно було б, якби ми могли вміли читати думки. Бо мені зараз хотілось дізнатися, про що ці троє взагалі думають.

    Я вже не думала над тим, що вони вважають мене дивною, як було до цього, коли я тільки-тільки почала носити маску. Якщо вони прийняли правила цієї гри, значить, вони розуміють усю дивність ситуації, а значить засуджувати тебе за щось подібне точно не будуть.

    Нарешті, Герши видихнув і першим за довге мовчання почав говорити:

— Добре, ідея непогана. Гадаю, ми зможемо в майбутньому звикнути до думки, що нам варто листуватися саме так.

— Будемо молитися, що це все скоро закінчиться.

    Звідтоді, доки засновники ще були у Львові, я швидко розповіла їм усю ситуацію про Знищувальників - торкнулась усього поверхньо, не наважуючись розповісти буквально все. Бо мені не вистачало ще й того, що ці троє дійсно могли бути не тими, за кого себе видавали.

    Головні вислухали мене. Кілька хвилин подумали, і малий запропонував подумати трохи довше - все-таки, кожна хвилина поступово витікає, наче пісок крізь пальці. Домовились зустрітися через три дні, якщо все вдасться і сказати свій вирок тільки тоді.

    Коли ми хотіли продовжити розмовляти, мені подзвонив Максим. Він «викликав» мене до Ринку тим, що особливо розлючені сьогодні Знищувальники бомблять одразу два Ринки не по-дитячому, хоча раніше вони могли на один ледь напасти. Вибачившись перед засновниками, я побігла геть, намагаючись встигнути, а сама намагалась зв'язати цей напад з появою нових провідників.

    Чи могли Знищувальники знати, що ці троє прибудуть в найближчий час? Якщо це дійсно так, то або хтось з засновників криса, або інформацію про їх прибуття дізнався хтось не той. Значить, треба обрати ще якийсь спосіб захисту.

— Не запізнився? - Запитала я, ледь знайшовши якийсь лаз, щоб мене раніше часу не побачили вороги.

— Ну нарешті! - Максим вдаряє якогось хлопця і підбігає до мене. - Майже не запізнився. Ще б трохи, і усі з наших розбіглися геть, не знаючи, що робити під таким натиском.

    Я озинулась на людей. Знищувальники змогли прорватися, і зараз усі вони билися. Було важко розібрати, де чий. Треба було діяти швидко, доки це не завершиться чиєюсь смертю.

— Відтісняйте їх! - Горлаю я, сподіваючись, що хоч хтось з наших це почує. - Відтісняйте геть!

    Чуючи мій гучний голос, Максим легенько здригнувся від несподіванки.

— Горлаєш рідко, але мітко... - Чи то поскаржився він, чи то похвалив мене і знову повалив у битву.

    Я зупиняю його. Хлопець озирається на мене з питанням в очах. Я дивлюсь на нього, сильніше стискаючи руку і боячись, що якщо відпущу, він може вбитися на цій битві. Я не хотіла втрачати друга і хотіла було змусити його відступити і займатися чимось більш... Нейтральним, але вмить, відпускаю його руку.

    Оля була права. Вони вже дорослі, хоч і молодші від мене. Своя голова на плечах є, і мені не варто так сильно турбуватися, що вони так просто здадуться. Треба просто вірити в них...

— Будьте ласкаві, обережніше. - Кажу лиш я, і теж біжу в битву.

   Якийсь хлопець швидко налітає на мене, валячи з ніг. Вдаряю його по спині, ногами б'ю кілька разів в живіт, від чого він відповзає від мене. Я озираюсь по сторонах, намагаючись побачити знайомі обличчя, але мене швидко захоплює одразу кілька Знищувальників, намагаючись ранити або навіть зв'язати.

    В очах на кілька секунд потемніло. Десь далеко я почула крик, який чула до цього. І мені нарешті вдалось зрозуміти, ким була та потвора.

    Тоді, ще в лісі, ця двоголова істота символізувала всі мої великі страхи, які були пов'язані з обома моїми життями - як під маскою, так і без. А та, яка гналась за мною - відповідальність, яку я сама погодувала і від якої бігла геть. І таким чином - через сни, - підсвідомість наче хотіла попередити мене, що далі буде тільки гірше, якщо я не продовжу боротися.

    Відчуваючи, як зі спини мені зняли одного зі Знищувальників, я вкусила іншого і ледь-ледь змогши відштовхнути інших двох, що залишись, я бачу, як люди з Ринку дійсно починають потихеньку витісняти Знищувальників. І серед них я бачу їх боса, який йдучи повільно назад, через кілька секунд швидко і намагаючись непомітно біжить геть. Але я-то це бачу, через що й починаю гнатися за ним.

    Він повинен відповісти за все те, що зробив до цього не тільки з нами, а й з іншими людьми, які ні в чому не були винні.

— Що, бігти вже нікуди далі? - Прохрипіла я, коли змогла загнати хлопця в глухий кут. - Здавайся, або ляжеш прямо тут!

— Ні за що! - Гаркає він, важко дихаючи, але протигазу не знімаючи.

    Хлопець біжить в сторону, але я дістаю ніж і швидко вдаряю по його плечу. Той ледь не гарчить, хапаючись за плече і боляче вдаряючи мене по животу. Я видихаю, намагаючись не загорлати, однією рукою хапаюсь за живіт, іншою ж стискаючи ніж, намагаюсь затримати його. Мої рухи трохи сповільнились з-за болю, через що мої спроби зробити хоч щось були доволі кволими.