Глава двадцять четверта. Нові Ринки.

    Він гнався за мною. Інколи я відчувала його подих на своїй шиї, але мені вчасно вдавалось втекти від нього. Я не знала, хто він і навіщо взагалі намагається наздогнати, але я знала одне - щоб не вмерти, я повинна була бігти. Бо боюсь, щось подібне люди й бачать перед тим, як померти уві сні.

    За спиною почувся спалах його крику. Різкий такий, неприємний. Якби це дійство відбувалось у реальному житті, у багатьох, якщо не у всіх з вух потекла би кров...

     Цей крик не був схож ні на один з тих, які мені доводилось чути до цього. Звіриний, і одночасно з цим такий людський. Чуючи його можна було сказати, що саме потвора боїться, а за мною женеться так, суто по приколу, сподіваючись, що я зможу знайти вихід звідси і вивести його геть.

    Коридори заміняються коридорами. Здавалось, їм кінця краю не буде. Я продовжувала бігти, намагаючись зрозуміти послідовність цих клятих коридорів і їх гілок, у які я інколи забігала і відкривала для себе такі ж самі коридори, які нічим не відрізнялись від минулих. А дивна істота продовжувала переслідувати мене, наче я була її єдиною ціллю.

    Чомусь на кілька секунд задумалась, трохи уповільнившись - чи є тут ще хтось окрім мене? Звісно, це мій сон, і нічий більше, але уві сні всяке може бути.

    Відчувши важке дихання на своїй потилиці, я знову пришвидшилась. Не знаю, як, але тут, усі сні я бігла так, як не бігла у реальності. Там я б не змогла пробігти на такій швидкості навіть ста метрів.

    Різко, я кудись падаю. У вухах свистить, а я навіть ні за що схопитися не можу, щоб затриматися. Голову боюся піднімати догори. Не хочу бачити того, що може переслідувати мене до сих пір, хоч і розуміє, що колись мені доведеться побачити один зі своїх страхів в обличчя.

— Боги, Настя, годі стогнати. - Почула я над вухом, і різко відкрила очі. - А то батьки подумають, що тебе тут вбивають усіма можливими способами.

    Саша нависла наді мною, тримаючи в руці ключ - вона або збиралась виходити з кімнати, або навпаки, вже зайшла, і не встигла покласти його на стіл. Так, ми зачиняємось в кімнаті на ніч, щоб батьки не помітили того, що я сплю на підлозі - матрац тепер ні в яку не хоче мене приймати.

   Сестра знову врятувала мене від того, щоб сон завершився на поганій ноті. Тихо видихнувши, я на кілька секунд заплющила очі, потім встала, ледь не стукнувшись головою об свій стіл - вчасно згадала, що треба зупинитися, а потім вилізти.

— Вибач, що спати заважала. - Тихо кажу я, зітхаючи.

    Саша лиш закотила очі. Ось знає, що я вже потихеньку починаю ходити до психіатра, а всеодно скаржиться... Ну, я сама винна, що раніше ні до кого не зверталась.

..          

..        

..        

..         

..                 

   Час пролетів швидко, вже настав третій місяць літа. Я навіть не встигла помітити це за підготовкою до більш жорстоких битв і між більш малими битвами. Люди як на Тихому Ринку так і на Льодовому встигли трохи звикнути до нападів Знищувальників, через що невеличкої паніки, яка була до цього вже не було. Це добре, вони вже потихеньку входять в азарт і розуміють, що Знищувальники не настільки небезпечні, ніж здавались до цього.

    Але, є й інша сторона медалі. Я зовсім не уявляю того, як буду керувати людьми, коли ми всі підемо до школи чи в університет. Звісно, тоді можна розробити якийсь план, але не факт, що він зможе протриматися більше місяця, враховуючи те, що тоді ми ще можемо не завершити війну зі Знищувальниками. Бо багато хто буде зайнятий не тільки школою, а ще й якимись додатковими. Вулиці будуть пустувати, і, боюсь, щось може статися, доки нас нема.

    Ну, поживемо - побачимо, як то кажуть. Все-таки, часу ще багато, може, ще щось зміниться за цей час, і ми зможемо перемогти.

    Минулого тижня мені виповнилось шістнадцять років. Повірити не можу в те, що ще два роки, і я вісімнадцятирічна дівчина. А там вже й до влаштування на роботу недалеко...

— Ну що, ти як? - Запитав сьогодні Максим, коли ми з друзями нарешті зустрілись.

— Живу потихеньку. Людьми керую. - Відповідаю, повільно йдучи по головній вулиці вперед і озираючись по сторонах.

    Люди на Ринку зараз були доволі спокійними. Наче ніхто й не нападав на нас до цього. Ну і добре. Зайва паніка ніколи не була доречна.

— Слухай, там помітили того психа, який лазив біля Льодового Ринку. - Кинула Оля, йдучи поряд з нами. - Я сама його навіть побачити встигла, коли до подруги приходила.

    Я чула про цю подругу від Олі лиш два чи три рази - та й те дівчина частіше за все розповідала про неї по більшій частині лиш для того, щоб заспокоїти нас з максимом. Ця подруга торгувала різним барахлом, судячи за словами Олі. Це було єдине, що я про неї точно знала.

    Не скажу, що розповіді Олі мене дуже влаштували. Хотілося побачити цю дівчину в обличчя - ну, наскільки це можливо в моїй ситуації, - а не складати образи з чиїхось слів. Бо інколи складати подібні образи легше, ніж потім обламуватися об скалу реальності.

— Слухай, Обс. - Почав Максим, наважившись. - Я там хотів піти сьогодні, і перевірити одну цікаву річ. У нас з Олею з'явилась одна цікава теорія, де могла б знаходитись ще одна база Знищувальників...

— Ні. - Різко відповідаю я, не давши хлопцеві закінчити фразу. Той трохи здивовано подивився на мене.

— Чому? - Запитав той. - Я буду обережним. Тим паче, Оля піде зі мною. Ну, може, ще хтось з Ринку теж захоче піти...

    А що, якщо там щось станеться? Я не бажаю підривати власний авторитет і нормальне життя людей без впевненості, що це безпечно - або, принаймні, що ми зможемо допомогти одне одному, якщо щось станеться. Так, минулі рази я робила щось схоже, посилаючи людей на пошуки бази. Але тоді це були здогадки, які потім підтвердились. Тим паче я сама знала, куди вони йдуть, і чи зможуть про себе подбати, якщо з ними щось станеться. А зараз, коли друзі хочуть йти без мого дозволу...