Глава двадцять третя. Друга голова Гідри.

    Сьогодні була перша зустріч з психіатрои. Добре, що це відбувалось вже в понеділок наступного тижня, бо до цього я була дуже зайнята.

    Спочатку, ми з друзями нарешті додумали свою мову і почали її потихеньку вчити. Потім, вже на Ринку, за моєю командою люди почали тягати усе, щоб закрити вулицю і пропускати тільки своїх - великі камені, може, якісь дошки, які вони знайдуть у покинутих будівлях. Будь-що, щоб хоч на кілька днів відчувати себе в безпеці.

— Хтось знає, як приготувати білий фосфор? - Запитала я голосно під вечір наступного дня. - Або, може, хтось просто дуже добре ладить з хімією. Все підійде.

    Так, фосфор у нас був, але його дуже мало. Нам треба набагато більше, якщо ми хочемо виграти. При тому набагато краще було б, якби хтось міг робити не тільки фосфор. І, я зраділа, коли до мене підійшло кілька людей, які могли запропонувати свої послуги.

   На четвертий день, коли я теж позносила трохи потрібних речей, я обрала кількох добровольців, які погодилися бути медиками. Ну а що? Вони нам теж потрібні. При тому, кілька людей самі підійшли до мене і запитали, чи буде потім ще якась робота. Ось я й запропонувала їм таке.

— Бачу, Ринок розквітає. - Кинув Вітя ввечері неділі, коли ми знову з ним зустрілись у мене в домівці.

— А ти що, сумнівався в мені? - Хмикаю я, дивлячись у вікно, але потім переводжу погляд на хлопця. - Я нарешті потихеньку звикаю до нової ролі, і, скажу чесно, в якійсь то мірі мені вже починає подобатися керувати.

    І ось нарешті настав час сеансу. Закинувши ногу на ногу, жінка уважно слідкувала за тим, як я малюю по її проханню малюнок, інколи задаючи якісь питання і записуючи мої відповіді. Я намагаюсь не тригеритися від того, що хтось записує мої відповіді, і при цьому майже нічого не каже.

— Скажи, ти вже приймала якісь ліки від галюцинацій? - Запитала вона в один момент.

    Так, їй теж мені довелось відкрити свою особистість. Але жінка пообіцяла, що збереже те, ким я являюсь насправді в таємниці.

— Так. - Ствердно киваю, згадуючи ті пігулки, які спочатку непогано допомагали мені, а потім щось пішло не так, і зараз мені ні одні, ні інші пігулки вже не допомагали. - Я не пам'ятаю точної назви - там якась назва складна... - Я точно пам'ятала назву, але не хотіла цього визнавати. - Але, я можу показати вам фото. Я точно знаю, що вони зберігаються у мене на телефоні. 

    Дістаю телефон з карману, пару хвилин шукаю потрібну фотографію в галереї, потім нарешті показую лікарю. Жінка дивиться кілька хвилин спочатку на одну, потім на іншу фотку, потім нарешті повертає мені телефон.

— Слухай, а як ти взагалі отримала ті пігулки без рецепту лікаря? - Задала вона питання, яке я очікувала отримати від неї.

— Я... Ммм... - На секунду мнуся, намагаючись вирішити, чи варто їй довіряти. Потім, нарешті, з видихом відповідаю: - У нас біля дому є стара аптека, там по середах і четвергах працює одна жіночка, якій часто буває плювати, чи є у тебе той рецепт, а чи нема. Вона хіба що прочитати його може, але не запитати, чи є він у тебе.

    Через це до появи Ринку я й лазила до тієї продавчині за пігулками, до цього ознайомившись з кількома. Пам'ятаю, як вперше прийшла до неї попросити потрібні пігулки. Вона підняла на мене погляд, і крижаним голосом запитала:

— Тобі хоч тринадцять є?

    Лікарка зітхає, потираючи кутки очей, і в цьому жесті я впізнаю фразу «краще б ти цього взагалі не робила». А що мені ще залишалось робити?! Батьки наврядчи прислухаються до мене, бо я вже колись заводила подібну розмову, а звертатись самій до лікаря тоді я ще не могла - дуже малою була. Та й страшно було. Тому мені й залишилось, що самій якось виплутуватися з ситуації.

— Що ж, спробуємо виправити ситуацію, бо ще нічого не пізно. - Замість звинувачень сказала психіатр. - Ти вже закінчила малювати?

    Я киваю, з полегшенням видихаючи. Добре, що вона не почала давити на мене ще й таким собі самоуправством, тільки погіршуючи становище. Простягаю їй свій малюнок, жінка розглядає його кілька хвилин, потім питає:

— Можеш будь ласка розповісти, що на цьому малюнку?

— Це один з хлопців, який зайшов до кабінету одним з перших. Коли я зайшла другою, бо вже ось-ось повинен був початися урок, я побачила його таким. Але через кілька секунд все стало нормально...

     Я не стала розповідати жінці про Ринок. Це викликало б дуже багато різних питань. Тим паче, я не була певна, що вона змовчить буквально про все, якщо Олег щось запитає. Так, я знаю щось про лікарську таємницю, але ж є пункти, коли лікарі не мовчать, чи не так?

— Тобто, це була вже така... Повна зорова галюцинація, так? - Запитала вона, наче від моєї думки зараз щось було залежне.

— Ну, схоже на те. - Відповідаю, не бажаючи казати напевно, бо можу помилятися.

    Жінка киває. Щось знову записує кілька хвилин, а потім встає. Сеанс на сьогодні завершений. Я підіймаюсь за нею, кілька секунд стою, дивлячись на неї, потім надягаю маску.

— Скажіть будь ласка, ви вже знаєте, що зі мною? - Питаю, і маска приглушує мій голос. - Ну, або ж, може, підозри є вже...

— Підозри вже є. - Каже вона, трохи примружившись і доволі уважно слідкуючи за мною. - Але я поки що не можу сказати тобі, що з тобою відбувається зараз, вибач. Це лиш мої здогадки, які мені варто підтвердити на наступних сеансах. Вже тоді я скажу тобі твій діагноз, добре?

    З розумінням киваю.

— Тоді, скажіть хоч - усе настільки погано?

— Жити будеш. - Психіатр вперше посміхається. - Тим паче, це виліковно.

    Скажу чесно - я вже не уявляю себе без галюцинацій. Так, я розумію, це погано. Але вони вже стали в якомусь сенсі частиною мого життя. Що зі мною буде, коли вони зникнуть? Гадаю, моє життя нарешті покращиться...

..

..

..

..

..

— Йдіть обережно. - Попереджаю я, в останній раз озираючись на кількох людей, які погодились йти зі мною.