Глава двадцять друга. Фосфор.

    Я прокинулась набагато раніше від Віті. Той ще мирно спав, коли я, сидячи й дивлячись у вікно, намагалась прийти до тями після сну і думала, куди ж котиться моє життя.

    Ось в якомусь сенсі я вже почала жаліти, що створила Тихий Ринок. Але ця жалість швидко зникла десь там, коли думки про те, що це все не марно і стільки людей стали прихильні до мене в одну мить заполонили мою голову. Тепер я була відповідальна за стільки життів, але разом з цим вони готові були йти за мною, куди б я не пішла - я добре відчувала це за їх відданістю.

    Так, це велика відповідальність, але я готова взяти її на себе. Ну, так, щоб не втикати. А то щось я дуже розслабилась звідтоді, як Олег позбавив мене більшої частини роботи.

— Бачу, ти жайворонок. - Вітя підліз до мене ззаду і обережно обійняв зі спини, поцілувавши у скроню.

    Я подивилась на Вітю, розтягнувшись в посмішці перед тим, як щось сказати. Кілька секунд роздивляюсь його обличчя, але коли лиш на секунду заплющую очі, розумію, що знову не змогла нормально запам'ятати обличчя. Я можу сказати, який колір очей у хлопця, приблизну форму його носа, колір його волосся і наскільки м'які його щоки. Але скласти це в єдину, нормальну картину я не можу. Все поступово висковзає від мене, не бажаючи створювати цілісну картину.

— Так, не спиться чомусь... - Кажу нарешті, цілуючи хлопця в чоло.

    І все ж, навіть не дивлячись на Знищувальників, життя не таке вже й погане, як виявляється.

    Вирішили трохи прогулятися разом по Тихому Ринку вже днем, після сніданку. І майже одразу якийсь хлопець настиг мене на головній вулиці. Щось вже не так - відчуваю це... Врівноваживши нарешті збите дихання, він підняв на мене погляд і швидко випалив:

— Ми знайшли їх другу базу. Сховались добре, але нам вдалось...

    Я тихо хмикаю, киваючи йому головою. Швидко ж вони впорались. І навіть без мого наказу. Ну що ж, добре, що люди працюють, коли їм цього не наказуєш робити.

— Що ж, хоч я й не наказував цього робити, а чи полізли, коли небезпека підвищена, але дякую вам за роботу. - Я трохи посміхаюсь, хоч цього ніхто не бачить. - Зможете приблизну карту намалювати?

    Настала черга вже хлопця кивати головою. Відійшовши трохи в сторону, хлопець приніс клаптик паперу зі звичайним олівцем - може, купив десь, а може вже знав, що я щось таке запитаю, тому одразу підготував, - і почав малювати, інколи щось пояснюючи, спершись на найближчу лавку, щоб було зручніше. Я слідкувала за ним і за тим, що він малює, намагаючись спіймати буквально кожен момент, який він мені намагається донести. Вітя ж, який вирішив трохи постояти поряд, теж слідкував за хлопцем, інколи роззираючись по сторонах.

    Через кілька хвилин хлопець нарешті простягнув мені той аркуш.

— Сподіваюсь, я нормально усе поясняю. - З легким соромом почав він.

— Ти все добре пояснив, не хвилюйся. - Кажу я, роздивляючись аркуш ближче. Начебто нормально намальований, чого він на себе таке наговорює?

    Коли хлопець кивнувши, швидко зник у натовпі - або мав свій прилавок, або щось дуже захотів купити, - я подивилась на Вітю.

— Ну що? - Питаю вже у нього хрипким голосом. - Ти додому, чи зі мною підеш усе роз'яснювати?

   Я знаю, що хлопець посміхається, але не можу доказати цього. Хіба що по очах крізь виріз його маски бачу трохи.

— Ну звісно ж, що з тобою! - Відповідає він. - Мені ж цікаво, як ти тут все робиш. 

    Тихо хмикаю. Треба буде ще й за ним почати потихеньку наглядати. Так, звісно, він вже дорослий хлопець. При цьому трохи старший від мене - лиш на кілька місяців. Але все ж, безпека ніколи зайвою не буває.

    Для початку я знайшла Макса і Олю. Їх я познайомила з Вітєй, який вирішив назватися Сірим і запитала, чи хочуть вони йти зараз зі мною, а чи хочуть залишитися за старших, як тоді. Обидва погодились йти зі мною. Через це я прикликала до себе кількох людей, яким спробувала швидко і коротко пояснити, що варто зробити, якщо на Ринок нападать за моєї відсутності, і попрохала передати іншим.

    Повернувшись до друзів, я показала їм приблизний маршрут до ще однієї бази Знищувальників, і ми пішли туди.

— Цікаво, скільки взагалі тих баз? - Запитала Оля, коли ми вже відійшли від Ринку.

— Явно більше трьох. - Відповідаю. - Вони як голови Гідри - рубиш одну, а на її місці з'являється дві такі ж самі.

— Значить, вогнем їх присікати будемо. - Різко відповів Максим. - Раз вони мирно не хочуть нічого виясняти. Гадаю, по-іншому ніяк.

    І все-таки, Максим в чомусь був правий. Якщо на місці однієї голови буде з'являтися ще більше, значить нам доведеться не тільки ці голови знищувати, а ще й робити так, щоб на цих місцях нових не виросло. Ось наприклад, як з самою першою.

   І, варіант того, як знищити місцеву базу був знайдений, коли ми ледь-ледь змогли потрапити туди. Знищувальники після того, як їх першу базу знайшли, вирішили патрулювати ту, на якій засіла їх ціла купа, через що поставили кількох хлопців на варту. Ну нічого, ми й не таке обходили.

    Вилізли з машини Максима, яку ми припаркували у кількох десятках метрів від бази Знищувальників і накривши її про всяк випадок ще й кількома гілками, ми на диво швидко змогли пролізти на базу. Крадькома йдучи, та інколи ховаючись у якихось кімнатах, щоб не привертати на себе взагалі якусь увагу, ми ледь не потрапили на очі якомусь амбалу. Можливо, якраз тому, який до цього разом зі своїм побратимом намагався мене ледь не вбити... Але, не суть.

    В одній з таких кімнат, коли ми знову сховались, Вітя легенько смикнув мене за рукав. Я озинулась на нього, і хлопець помахом голови показав, куди варто дивитись.

    У цій кімнаті було багато великих і важких бочок, зроблених з металу, на яких були приклеєні листки з черепами. Ніхто не наважився дивитись, що там, бо це могло бути небезпечно в першу чергу для нас, а вже потім для Знищувальників. Ну, якщо вони не встигнуть щось з цим вдіяти. Але ми всі, здається, майже одразу змогли здогадатися, що з цим варто робити зараз.