Глава двадцять перша. Повне прийняття.

    Зовсім недавно ми змогли відігнати нову хвилю Знищувальників, які наважились спробувати атакувати нас вже ввечері. Вони хоч і були розлючені з-за того, що одну з їх баз помітили поліцейські, при цьому почав патрулювати інколи, але точно не очікували, що ми були готові. А я вже почала було думати, що у них дійсно вуха та очі буквально усюди є, раз вони тоді змогли закрити один Ринок, а потім так швидко дізнались одразу про два інших. Значить, вони не настільки всесильні, як намагались здаватись.

    І навіть тоді, коли вони намагались подавити нас кількістю та силою, не було того елементу несподіванки - знову. Ми знову змогли передбачити, а потім вже вдруге зупинити їх напад без особливих втрат - хіба що хтось підк сьогодні з новими ранами, - що, гадаю, навіть зараз не дасть їм розумний урок. Минулого ж разу відбилися, що Знищувальникам заважало підготуватися куда краще, або взагалі не лізти до нас? Правильно, нічого. А ми підготувалися, і змогли вже вдруге виграти.

— Хух, чудова була битва, скажи? - До мене підійшов першим Максим, за ним Оля. - Але, принаймні, відбились. Вже добре. Може, наступного разу набагато краще буде.

— Я вже було почала думати, що ми програли. - Повідомила Оля. - Вони лізли і лізли на нас, що я вже хотіла до Обснайта кричати, щоб той піднімав білий флаг. Добре, що не крикнула...

— Ти що, сумнівалась у нас? - Хлопець озирнувся на подругу. - Не смій більше про це навіть думати. Бо ми впораємось не дивлячись ні на що!

— Прорвемось якось. - Вирішила подати голос вже я.

— Не «якось», а усіма своїми силами! - Поправив мене самовдоволено Максим.

    Я киваю, погоджуючись і не бажаючи сваритись ні з ким, навіть якщо ця сварка буде у вигляді жарту. Настрій зараз відмінний. Озираючись по сторонах я голосно питаю, чи всі живі. Наче всі. Треба буде ще обійти, перевірити, чи дійсно ніхто не постраждав більше, ніж треба.

    І тут я помічаю того, кого помічати тут зовсім не хочу. Звісно, мій погляд на ній затримується зовсім трохи - лиш на дві три секунди, - але я встигаю впізнати цей погляд. Ліза. Що їй блять треба в такому місці? Невже вона продовжує мене переслідувати? Зараза, як же я не хочу її тут бачити... І мені плювати, що вона в масці. Вона не повинна тут бути.

    Але, що я можу зробити зараз проти неї, щоб спровадити звідси? Правильно, нічого. Бо боюсь, якщо спробую щось зробити, вона ж точно здогадається, що можливо я одна з її знайомих, а там і до мене недалеко. І чомусь я впевнена, що дівчина точно не захоче тримати цю інформацію за зубами. Можливо, минула подруга почне шантажувати мене інформацією про те, що я створила Тихий Ринок. А я не можу цього допустити. Не тоді, коли цей самий Ринок потребує мене.

— Ну добре, раз ми вже змогли відбити напад, тоді, гадаю, можемо розходитися. - Кажу я нарешті якомога голосніше. - І пам'ятайте - зустрічаємось в наступні вихідні.

    Правило зустрічатись через п'ять днів після нападу - якраз на вихідних, - я створила спеціально для того, щоб люди були хоч трохи в безпеці. При цьому я підмовила кількох людей, щоб вони попереджали інших про те, що Ринок закритий, якщо є шанси нового нападу. Такі люди зменшували ризик того, що хтось отримає сильні рани чи взагалі піде в полон. Бо побачивши те, на що здатні Знищувальники, я не впевнена, що вони зупиняться на тому, щоб атакувати нас руками й ножами. Треба буде послати вже когось або самій піти та дізнатись, де може знайтися за одна база цих моральних виродків. Бо я впевнена десь на дев'яносто відсотків, що Знищувальники мають багато таких локацій на рахунок тієї, на яку ми нацькували поліцію.

    Перед тим, як вже остаточно йти додому, я вирішила прийти до свого дому. Треба було перевдягнутися і при цьому трохи поспілкуватись з друзями - час ще дозволяв. Бо в останній час ми мало залишались самі, хотілось потусити тільки втрьох. Тим паче, ми залишили тему з нашою власною мовою на потім.

    Десь там майнула чиясь тінь. Я зупинилась, подивившись в ту сторону, бо точно знала, що мені це не здалось. Ця тінь була такою реальною, що гріх було почати гадати, що це лиш мої галюцинації. Хоча, в останній час я вже потихеньку починаю втрачати розуміння того, що правда, а що ні...

    Вирішивши пройти іншим шляхом суто про всяк випадок, щоб впевнитись, що це лиш мої острахи, я знову впевнилась, що мене переслідують. При цьому тепер цей страх був вже не безпідставним.

    Діставши ножа, я встала, як укопана, озираючись по сторонах. Не зійду з місця, доки хоча б не побачу того, хто мене переслідує. І, довго чекати не довелось. Коли в одній зі сторін зашурхотіли кущі, я легенько похитнувшись, побігла в ту сторону. Мені пощастило, що я вже непогано бігала на цих палицях, і до цього я встигла вже трохи облаштувати їх для кращого бігу, мені не доводилося тепер так боятися, що я можу ось так просто впасти на рівному місці.

    Десь всередині я відчувала лють. Лють за те, що невідомий захотів прослідкувати за мною, а потім тікав, як якась криса, яка навіть виправдатися не спробувала. І ця лють ставала все сильнішою сильнішою, підвищуючись, коли я повільно наближалась до хлопця.

    Тінь, яка, як виявилось теж носила маску, була швидкою, але я добре знала цей ліс. Все-таки, зі мною тут гуляли ще з дитинства, я встигла вивчити ледь не кожну доріжку тут. Через це мені вдалось загнати його в глухий кут. Лють стала тільки сильнішою, коли я побачила, як невідомий озирається по сторонах, швидко метикуючи, куди ж йому краще втекти. І, не давши йому цього зробити, я швидко налітаю на нього.

    Ми перевернулись, ледь не врізавшись у стовбур дерева. Хлопець спробував схопити мене за руки, але я вивернулась, і, вкусивши його за плече, опинилась позаду. Притиснувшись до хлопця, я, не даючи йому вирватися, руками схопила його руки, притиснувши їх до землі. Важко дихаючи від бігу, я прохрипіла йому на вухо:

— Тільки посмій втекти від мене... Бо я можу вбити тебе прямо тут і зараз...