Глава двадцята. Знищувальники.

     Я все ж полізла до Знищувальників. Хтось доклав мені, де приблизо знаходиться їх база, тому зараз треба тільки знайти її. Якщо базу не знайдемо... Не знаю, будемо шукати її в іншому місці, що вже зробити?

    Разом зі мною пішов ще якийсь хлопець з Ринку, пообіцявши, що зможе захистити мене на той випадок, якщо на мене спробують напасти. Спочатку я хотіла відмовитись - я не могла ризикувати ще кимось, але потім зрозуміла, що це могло піти на краще для нас обох. Якщо щось станеться, або треба буде дізнатись більше корисної інформації - зможемо розділитися. Бо, якщо чогось цікавого буде дуже багато, я не зможу побачити усе одразу, і треба буде робити декілька ходок, що не дуже добре.

    Друзів же я вирішила залишити за головних на якийсь час. Пояснила, що і як треба робити, якщо на Ринок знову спробують напасти, і все ж пішла, вислухавши багацько їх попереджень. В Саша ж знову буде на шухері - якщо мама вирішить з якоїсь причини повернутися додому раніше. Бо всяке буває, ми не застраховані навіть від такого.

— Ти, головне, намагайся не потрапити їм на очі, зрозумів? -  Питаю я, коли ми вже ось-ось повинні були підійти, і хлопець киває головою. - Бо якщо потрапиш, нам усім непереливки буде. А тепер ховайся! - І, кинувши останню фразу, я швидко стрибнула в найближчі кущі.

    Ті зашаруділи, і я, дочекавшись, коли підніметься вітер, повільно пішла вперед. Хлопець, який пішов за мною, і якого наче звали Волем, теж десь швидко сховався. Не знаю, де, але те, що він ось так швидко зник мене порадувало.

     База Знищувальників виявилась не такою малою, як я собі уявляла. Це було великі катакомби, про які так просто не здогадатися і які так швидко не знайдеш. Спочатку, вони «ховалисль» за залізними дверима короткого підвалу, а потім ще й кімнату потрібну треба було знайти, щоб пройти вперед і нарешті відкрити для себе більш довгий коридор.

— Йди за мною обережно... - Пошепки кажу я, ледь не повністю притиснувши хлопця до себе, коли ми ще йшли по короткому коридору і відпустивши його, пішла вперед тихим кроком, інколи прислухаючись до звуків довкола.

    Я наважилась відкрити перші двері. Нічого. Лиш кімната з розбитими банками, які ніхто не наважився прибрати до цього. В наступній те ж саме було. Тільки, хіба що банок поменше було, і з якоїсь витікало щось дивне.

    Доки ми йшли, я молилась богам, щоб у мене знову не почались галюцинації. У цьому коридорі був напівморок, тому ризик появи галюцинацій був. Озираюсь на хлопця. Він був поряд, і, побачивши мій погляд, кивнув з німим питанням. Я лиш хитаю головою і йду далі.

    Коли я відкрила ще одну кімнату, я різко відсахнулась геть. На столі лежало воно. Те, що навіть людиною назвати язик не обертається.

    Перше, що можна було сказати про цю дивну... Жижу - у нього нема кісток. Можливо, навіть м'язів у нього зовсім нема, а воно лиш набите чимось. Але воно кліпало. Воно було живим, чорт його бери...

    Я заплющую очі, важко дихаючи і притискаючись спиною до стіни якось на реакції, щоб не дайте Боги ще й впасти в цьому місці. Бо це було б ще жахливіше. Хлопець швидко ринувся до мене. Притримавши за плече, він не дав мені в останню мить впасти. Він спробував затягнути мене до однієї з кімнат, я спочатку спробувала стриматись, але потім все-таки дозволила йому це зробити.

— Все добре? - Тихо запитав він, коли закрив двері.

    Нарешті привівши дихання в норму, дві хвилини дивлюсь на нього, потім, намагаючись спокійно, запитала:

— Ти бачив того, хто лежав там, на кушетці?

— Так, бачив. - Підтвердив Ворк, і розслабився. - Мабуть, один з них, бо я не впевнений, що наш так спокійно там лежав. Або ж, його можливо чимось накачали.

    Як цей хлопець взагалі може бути спокійним, коли таке тут відбувається? Ну, принаймні з однієї сторони заспокоює те, що я побачила, було лиш моєю галюцинацією, а з іншої те, що по-перше, галюцинації тільки погіршились, а по-друге, ніхто не знав, що той хлопець там робив і що від нього взагалі варто чекати.

— Але до мене ніхто зі зникненням не звертався. - Відповідаю, визираючи в коридор. - Мабуть, ця людина або дійсно одна з них, або наш, але він зник давно, і його не вдалось знайти.

    Другий варіант не змусив мене почуватися добре. Якщо Знищувальники грають на два фронти - і проти нас, і проти поліції одночасно, раз переховують тут людей, з якими точно щось роблять, то це робить ситуацію ще гіршою.

    Тихо вийшовши з кімнати, я зайшла до тієї, де бачила жижу. Вона зникла, і замість неї дійсно лежав якийсь звичайний хлопець. Погляд його був скляним, він явно під чимось лежав. Чи вдасться мені з ним хоч трохи поговорити?

— Гей, хлопче? - Звертаюсь я до нього пошепки, легенько штовхаючи в плече, і він нарешті звертає на мене погляд. - Ти чуєш мене?

    Він кивнув головою, але нічого не сказав навіть не дивлячись на те, що ніякої пов'язки на роті, яка б ускладнювала його спроби щось сказати не було. Погано, погано. Але, він хоч розуміє мене, це вже добре.

    Ворк спочатку намагався зупинити мене, але коли зрозумів, що все вже марно, вирішив стати на шухері. Я продовжувала розпитувати хлопця.

— Тебе тут тримають більше двох тижнів? - Він киває, щ «так». - Більше місяця? - «Ні». - Тебе накачали наркотиками? - Тисне плечима - «не знаю». - Тебе змушували щось робити, і чи били тебе, якщо ти щось не виконував? - «Так».

    Я тихо видихаю, озираюсь на Ворка. Значить, мої жахливі підозри на рахунок того, що цього хлопця тут тримають - при тому не факт, що він тут єдина жертва, - підтвердились. Це погано. Значить, треба буде звільнити тих, кого ми можемо, а потім навести сліди на цю базу. Я не хочу, щоб люди страждали...

— Спробуй звільнити руки з ногами, і виду не подавай. - Вже пошепки звертаюсь до цього хлопця. - Ми потім прийдемо до тебе, якщо встигнемо.

    Той щось спробував слабко відповісти, але у нього нічого не вийшло. Важко відвернувшись від нього, я звернулась до Ворка.