Глава дев'ятнадцята. Психолог.

     Мені все-таки доведеться розповісти усе сестрі про те, що сказав мені вчора днем той псих. Ще вчора я не могла їй нічого розповісти, бо вона знову повернулась додому дуже пізно, і я не хотіла відволікати Сашу від відпочинку. Але зараз, лежачи на підлозі під власним столом, я намагалась підібрати правильні слова, щоб розпочати цю розмову.

     Чому ж я хочу їй це все розповісти? Дуже просто. Є підозри, що той псих міг знати, де Вадим, і мені хотілось свої підозри розповісти сестрі. Також хотілось би почути її думки на рахунок цього всього - що вона думає, і що б порадила.

— Спиш? - Питаю тихо я, хоча точно знаю відповідь, трохи підіймаючи голову і дивлячись в сторону дівчини.

— Ні. - Швидко відповідає вона. - Щось трапилось?

— Так. Вчора, коли я намагалась захистити друзів від одного психа, він сказав дещо дивне. І я хотіла б запитати твою думку на рахунок слів того хлопця. Тоді він сказав щось на кшталт: «Я знаю, де знаходиться той, кого ви шукаєте», чи щось таке.

— І ти вважаєш, що цей псих міг говорити саме про Вадима? - Саша явно трохи примружилась.

— Так. І я збираюсь таємно піти до Знищувальників. Чомусь я впевнена, що вони якось пов'язані зі зникненням Вадима.

— У тебе дах поїхав?! - Саша ледь не підскочила зі своєї кроваті. - Я ще можу зрозуміти те, що ти рвалась до Ринку - ти хотіла перевірити, що все добре. А зараз...

— Ну я ж не кличу тебе з собою! - Гаркнула я, і стишила голос, коли хтось пройшов по коридору до вбиральні. - Я лиш хочу заспокоїти себе хоча б тут, і впевнитися, що Знищувальники грішать тільки в одну сторону, а не вирішили розповстися у всі сторони.

    Я почула, як Саша зітхнула. Може, навіть очі закотила, як інколи це робить мама, коли дуже роздратована. Сестра відвернувшись від мене і влягшись на лівий бік спиною до мене, почала лазити в телефоні. Ну ось і поговорили..

..          

..

..

..            

..             

    Психолог - мила жінка, яка вміє заспокоїти, здавалось би, навіть в найгірших моментах, - була другою людиною, якій я відкрила свою справжню особистість. Поклавши маску на невеличкий круглий стіл поряд, я коротко розповіла їй, про те, звідки у мене з'явилась ідея про другу особистість. Також, щоб ввести її в курс діла ледь не повністю, мені довелось розповісти і про Лізу, хоч було не дуже приємно згадувати таке минуле.

— Як ви гадаєте, наскільки довго вам захочеться продовжувати носити маску? - Питає жінка, а я в останній раз озираюсь на двері кабінету. 

    Мене майже постійно не відпускало відчуття, наче там хтось стоїть. Стоїть, і, приклавши вухо до дверей, намагається прислухатися. Звісно, психолог спробувала заспокоїти мене, сказавши, що нікого там нема, але я всеодно не дуже впевнена у її словах, якщо чесно.

— Не знаю. - Признаюсь я, нарешті озираючись до жінки повністю. - Поки що маску я ношу, і збиратись відмовлятись від неї не збираюсь. Можливо, я вже встигну звикнути до неї, коли пройде рік, чи два...

— Але ж, ви розумієте, що вам треба жити повним життям, а не ділити його на життя без надій і життя, в якому ви робите все, що хочете, але за спинами батьків?

    Це питання я в якійсь то мірі очікувала на сьогоднішній зустрічі. Я задавала його сама собі в останній час, коли до прийому з психологом залишалось зовсім трохи часу. Але, якщо не помиляюсь, я задавала його в трохи іншій формі. Чи зможу я прожити, розділяючи своє життя на «йдіть від мене нахрен» і «йдіть за мною, я допоможу вам»? 

   Так, зможу. Пройшло вже кілька місяців, а про Обснайта ніхто з батьків до сих пір не дізнався. Значить, не усе так погано.

— Розумію. - Нарешті киваю я, кажучи ту відповідь, яку вона, можливо, хотіла би почути. Але так просто здаватись я не буду. - Але це точно буде не сьогодні й не завтра. Я звикла до цієї маски, а значить так просто відмовлятися від неї я не буду.

— Що ж, добре. - Вона киває, щось записує. Я мружусь, намагаючись зрозуміти, що саме вона там написує, але мені не вдається. Швидко закінчила. - Ви ще хочете поговорити про цю тему, чи є ще щось, що вас може турбувати?

— Так, є ще дещо, що мене дуже турбує. - Швидко відповідаю. Психолог підіймає брови, чекаючи від мене відповідь. - Галюцинації. Десь з тринадцяти років. Спочатку вони не так вже й проявляли себе, а потім ситуація погіршилась. При цьому, галюцинації часто весною з'являються.

— Угу, добре. - Вона знову щось швидко почала записувати.

    Та що тут нахуй доброго?! Мене навіть матрац власний булить, а їй все добре?!

    Жінка відриває невеличкий клаптик паперу. На ньому вже щось було написано, і її почерк я зрозуміла ледь-ледь. Беручи листок, я швидко намагаюсь розібрати те, що там написано. Там була написана адреса і якісь поради, які я не дуже сильно зрозуміла.

— Це Олегу віддасиш. - Попрохала вона, і я кивнувши, встала з місця.

— Що ж, дякую за цей... Прийом. - Кажу я, і швидко виходжу з кабінету.

    Через кілька хвилин, коли я вже вийшла на вулицю, мене зустрів Олег. Простягнула йому той листок, який дала мені психолог, той швидко прочитав те, що там було написано і кивнув головою.

— Що це? - Питаю тихо, сподіваючись, що мені дадуть відповідь.

— Скерування до психіатра.

    Це рубануло по вухах так, наче ніж. Я не очікувала, що прям ось так швидко все буде відбуватися, хоча була впевнена, що колись це все повинно було статися. Швидко прийшовши до тями - принаймні, мені здалось, що я нарешті прийшла до тями, - я кивнула головою.

— І що буде далі?

— Підемо до психіатра. - Той кидає на мене трохи стурбований, і навіть трохи здивований погляд. - Це ж очевидно.

    Йдучи по вулиці - нам обом було в одному напрямку якийсь час, - він інколи міг щось у мене питати. Я відповідала на те, що могла, інколи казала, що мені не хочеться про це говорити. Ну, а Олег не змушував мене говорити.