Глава вісімнадцята. Без маски.

     Сьогодні Вітя знову запропонував мені трохи погостити у нього. Я не була проти, бо поки що на Ринку нікого було, а значить, хвилюватися теж нема за що. З Зоргом ми бачились тим же вечором, коли Вітя запропонував мені зустрічатися. Зорг повідомив, що і на його Ринок був скоєний напад, через що він теж вирішив на тиждень прикрити Льодовий Ринок заради безпеки людей.

— Зустрінемось в цю п'ятницю трохи раніше, я хочу дізнатись, що у тебе там коїться, щоб точно знати, чи можна своїх на Тихий Ринок допускати. - Прошу я хлопця.

— Гадаєш, Знищувальники ще повернуться? - Запитав він, використавши нове слово, яке перейняв від мене. Тепер у його голосі було більше довіри.

   Я дуже пишалась сама собою, що змогла попередити і тим самим захистити стільки людей. Але я пишалась ще більше Максимом, який тоді показав, що треба сховатись, щоб нас не знайшли. Тому, гадаю, варто йому дякувати в першу чергу, а не мені.

— Ну, раз їх прийшло так багато, і вони одночасно напали на обидва Ринки, то, гадаю, вони повернуться. - Кажу, роззираючись по сторонах.

    І зараз я сиділа у Віті. Він налив нам чаю, і, сівши напроти, лагідно поклав руки мені на коліна.

— Ну, розповідай, що у тебе цікавого відбувалось за ці кілька днів?

    Я швидко перебирала моменти, які можна було і не можна було розповідати. Потім почала:

— Ну що ж... Я посварилась зі своєю подругою, і тепер офіційно ми більше не друзі хоча ми товаришували ще доволі давно. Я вважаю, що вона мене просто взяла і кинула, хоча усе могло закінчитись зовсім інакше.

   Після розповіді, коли Вітя теж трохи розповів, як пройшли ці його дні, ми провели разом багато часу. Гуляли, щось разом робили, багато спілкувались. Я навіть і не думала, що колись так багато буду розмовляти. Значить, можливо, Вітя дійсно моя людина, і мені пощастило, що він першим почав проявляти до мене почуття. Інакше я, знаючи себе, так і залишалася б сама, без нікого до старості літ.

    Вже під вечір, коли я збиралась додому, я помітила цікаві малюнки на стіні в кімнаті Віті. Я не бачила їх до цього, бо увесь час ми то гуляли, то сиділи на кухні чи в залі. Було кілька розпечатаних фотографій, які були тим часом «приєднані» одна до одної червоними нитками. Якісь з фотографій були розпечатані, якісь намальовані від руки. Але всі вони вели до однієї єдиної - тієї, яка була по центру.

— О, то... Моє власне розслідування. - Відповів хлопець трохи присоромлено, коли я з цікавістю почала розглядати малюнки. - Я бачив вже кілька разів дивну людину в масці... Обснайт, начебто. І зараз я намагаюсь зрозуміти, хто під маскою. Це мені життя просто не дає.

    Так, треба щось з цим робити. Якщо Вітя дізнається, що я і є цей самий Обснайт, нашим відносинам кінець навіть не дивлячись на те, що я ще поки що не знаю, як він до цього віднесеться. Треба його якось відвести від своєї персони.

— Ох, розумію... - Я нарешті киваю головою. - Я теж коли чимось сильно зацікавлена, намагаюсь більше дізнатися про тему, якою цікавлюсь. І в цьому немає нічого дивного. Розкажеш трохи про розслідування? Ну, якщо у тебе є час і сили.

    Хлопець сідає, посміхаючись. Хлопає рукою по своїй кроваті, запрошуючи, щоб я теж сіла, що, в принципі, я і зробила. Вітя озирнувся на фотографії, і почав розповідати, що він знає про Обснайта - тобто мене.

— Він постійно ховається під маскою. Я намагався звісно підозрювати когось зі своїх знайомих, але більша частина такою фігнею не страждає, а ті, що залишились, зовсім не підходять під параметри Обснайта - ні очі, ні фігура... - Він на секунду затнувся, дивлячись на мене. - До речі, у вас схожі очі.

    Я роблю здивоване обличчя, але, насправді, була по-справжньому здивована. Боги, невже він здогадався про все? Але перед тим, як я встигла хоч щось сказати, Вітя махнув рукою.

— Схожі, мабуть. Я не певен, що ти ведеш подвійне життя. Усі факти тебе обходять.

    Господі, яке ж полегшення... У мене аж відпустило після його фраз.

..                                                                                             

..                                                                                                      

..                                                                                          

..                                                                                                       

..                                                                                                        

— Обснайт, ні! - Я вже не чую її вигуків. Або ж, не хочу чути.

    Налітаю на цього психа, збиваючи з ніг, з силою стискаю його руки, і вдаряю по грудях. Той видихає, намагається встати, і, мабуть, тільки зараз я була вдячна сама собі за те, що була пухкою. В такому положенні, і при моїй вазі цей хлопець явно не зможе так просто виплутатися.

    Я дивлюсь на перелякану Олю, яка стоїть в стороні, а поряд з нею Максим, який намагається її хоч якось заспокоїти - щось там каже їй, інколи обіймає чи взагалі по спині та голові гладить, намагаючись усі методи заспокоєння використати. Сподіваюсь, йому це вдасться, бо мені не хочеться, щоб Оля боялась.

— Це той самий псих, який тоді переслідував тебе? - Питаю, хоча сама прекрасно вже знаю відповідь, трохи підіймаючи голову хлопця піді мною.

     Дівчина для і була ще переляканою після того, що сталося, але принаймні, змогла вже кивнути головою, підтверджуючи мої підозри. Я дивлюсь на хлопця піді мною, повільно тягнучись до ножа, і знову чую вигуки зі сторони друзів. Тільки тепер кричав вже Максим:

— Обережніше! Для Олега його залиш!