Глава сімнадцята. Наважитися.

— Ні, ні, і ще раз ні! - Ледь не кричав Олег, коли я заявила, що хочу продовжити виконувати свою службу.

— Та чому ні? - Я підіймвю на нього погляд. - Так, я отримав тоді рани, але наш договір ще не закінчився. Я ж повинен вам служити аж до самої зими, якщо не пізніше.

     Чоловік різко подивився на мене. У його очах була така лють, що зараз огні з очей підуть, але разом з цим і хвилювання за мене.

— Я сказав ні, ти не підеш більше з нами. - Його голос наповнився люті, якої я до цього не бачив. - Я не хочу, щоб ти ще більше страждав з-за того, що я в той момент не запропонував щось краще.

   Я опускаю погляд. Думаю кілька секунд, як протистояти Олегові, а потім, нарешті, здаюсь. Гадаю, він все-таки правий. Я вже сильно постраждала від служби. І та скажена жінка, і волоцюги... Так, це були два єдиних випадки, коли я постраждала від них, але тоді я сама була винна. Коли напала жінка, я не дочекалась інших і полізла намагатись рятувати сестру. А коли прийшли волоцюги, я не чуючи нікого довкола, полізла, щоб врятувати ту нещасну машину, яка не вартувала моїх ран.

    Мені дійсно варто відслужити останні кілька місяців, щоб загладити свої провини і те, що я помилилась одразу два рази. Бо винна тільки я, і ніхто більше. Як же його не розуміє Олег?

    Я з надією підняла погляд на чоловіка. Той увесь цей час дивився на мене, наче бачив крізь маску. І, побачивши мій погляд, він зітхнув.

— Слухай... - Тепер голос Олега був більш м'яким. Він сів поряд зі мною, поклавши руку на плече - якраз те, де рана вже майже затягнулась, і мені було не боляче. - Я розумію, ти хочеш завершити усе до кінця. Але розумієш... Ти від цього страждаєш. А я не хочу, щоб хтось з моїх підопічних, тим паче коли ти пішов на таку негласну службу заради друзів, а не заради себе. То, може, вже варто перестати намагатись робити усе самому?

    Олег явно згадував ті моменти, коли я ще не брала друзів з собою, а коли в перші рази й брала, то неохоче, кажучи, що це небезпечно.

— Але, я не можу просто взяти і дати комусь частину своєї роботи... - Нарешті кажу я. - Мені здається, що це неправильно. Я сам винен у тому, що зі мною відбувається, то навіщо мені втягувати ще й інших у це болото?

— Так, звісно, ти вляпався, але ж вони хотіли і хочуть тобі допомогти вже багацько разів. І я теж хочу домогти тобі. Ти сам це прекрасно бачиш. Може, ти вже дозволиш собі допомогти? - Олег простягає мені руку, очікуючи, коли я наважусь. - Ми знайдемо тобі психолога. Він допоможе тобі. Ну а ми будемо поряд, якщо треба. Обіцяю.

    Психолог? Мені?... Він що, вважає, що у мене так багато проблем, що вже варто до когось звертатись? Хоча, так, проблеми були. Галюцинації. Чи дійсно варто до когось такого звертатися? Це ж про свої галюцинації треба розповідати, а там вже й проблеми інші... Боги, чи готова я хоч комусь про це розповісти? Мабуть, бо я вже не хочу відчувати цього клятого матрацу, який почав знову рухатися - на цей раз коли йому заманеться.

— Не бійся... - Ледь не пошепки мовив Олег. - Ми лиш допоможемо. Це лиш для твоєї безпеки...

    І я нарешті стисла його руку. Нехай. Я більше не хочу страждати від цього всього.

..                                                                                                      

..                                                                                                      

..                                                                                                     

..

..                                                                                                      

     Сьогодні сильно дощило. Мені не пощастило, коли я вийшовши з магазину, змушена була стояти під навісом, щоб сильно не намочитися. В магазин не хотілось повертатися, можуть подумати, що я дивна. Піти по дощу теж не дуже хочеться.

    Вітя, який став поряд зі мною, теж дивився то на небо, то по сторонах, явно шукаючи місця, куди б можна було бігти, щоб швиденько дістатися додому. Що ж, це мій єдиний шанс з ним поговорити про той день, коли я втекла з побачення.

— Вітя?... - Слабким голосом покликала я його, поклавши руку на плече, щоб затримати. - Ти сильно поспішаєш? Бо мені треба з тобою про дещо поговорити.

— Вибач, я поспішаю.

    Коли він хотів було піти, сіпнувшись, щоб вирватися з моєї хватки, я схопила його за руку, знову наблизившись. Він трохи здивовано подивився на мене. Я послабила хват, але не відпустила руку, зрозумівши, що це можливо для нього могло дещо значити.

— Лиш кілька слів, будь ласка! - Благаю я, відчуваючи, як легенько починають тремтіти руки.

    Тепер я потихеньку починаю розуміти Вітю. Я майже постійно від нього тікала, не даючи і шансу, а зараз опинилась на його місці. Як же мені зараз соромно за свою поведінку...

— Ну? - Від підіймає брови.

— Прошу, вибач мене. - Голос починає теж зрадницьки тремтіти, але я намагаюсь зробити його рівним попри все. - Я була повною дурою, коли не думала про твої почуття. Втікала постійно, нічого не кажучи, не думала про тебе від слова зовсім. - Я потихеньку відпускаю його руку, даючи йому більше простору. - Але скажи, чого ти хочеш зараз - продовжити, але вже з максимальною відповіддю на твої почуття, або ж...

    Я не наважуюсь закінчити фразу, дивлячись в очі Віті й чекаючи відповідь з його сторони, яка затягується. Можливо, просто не можу, а може, боюсь того, що саме ці слова можуть вилетіти з мого рота як та слабачка, яка до цього билась з волоцюгами, а зараз стоїть перед якимось хлопцем, боячись почути від нього відповідь на твої слова.