Глава шістнадцята. Обличчям до обличчя.

     Я знову тут - опиняюсь на тому ж місці, що й до цього. Переді мною знову це велике серце. Але на цей раз воно б'ється набагато швидше, ніж до цього. Воно хвилюється, знаючи, що його чекати.

    І ось знову переді мною стає рішення - опустити серце, чи ні. Зараз я дію трохи рішуче. Так, страх з-за того, що може статися, коли я натисну на важіль ще був, але тепер я не так сильно боялась. 

    Обережно поклавши долоні на важіль, я нарешті натискаю його. Важіль пішов доволі легко, наче взагалі нічого не важив. Ланцюг, який тримав серце, почав поступово опускатися разом з самим органом. Інколи чулось, як він легенько бився об стінки дірки, в яку вже майже повністю опустилось серце, яке в свою чергу все більш швидше стукало, відчуваючи свою швидку загибель. Я навіть не уявляла, що серце може так швидко битися...                                                                 

    Серце нарешті повністю опустилось донизу. Я підійшла ближче до дірки в підлозі, але нічого окрім ланцюга побачити не змогла. Орган зник у темряві. Далі нічого не відбувалось. 

    І це все? Саме з-за цього я так переживала і саме цього боялась кілька днів поспіль, коли лягала спати? Ну і бредятина якась, чесне слово.

    Але, коли я вже ось-ось повинна була прокинутись, я почула чийсь крик звідти, знизу...                                         

...

..

..                                                                                                     

..                                                                                                       

..                                                                                                     

   Двоє людей у протигазах застали мене, коли я гуляла по лісу. Без нікого, одна єдина, для них я була доволі вразливою ціллю, яку варто як мінімум в полон захопити, щоб потім шантажувати. І вони захотіли скористатися цією можливістю, доки є такий шанс. Як негарно вони роблять!

    Спочатку вони притисли мене до стовбура дерева, сподіваючись, що це трохи зупинить мене, доки вони будуть зв'язувати мені кінцівки. Але, одного я вкусила за руку настільки сильно, що здавалось, навіть м'язи могла пропустити, від чого той відсахнувся, а іншого вдарила по животу, змушуючи теж відступити.

    Діставши ножа, я роблю кілька кроків назад, наскільки це зараз можливо, переводячи погляд то на одного амбала, то на іншого, сподіваючись, що нікого з їх побратимів тут нема. Дозволила собі лиш на секунду озирнутися по сторонах, щоб перевірити це. Наче нікого більше нема. Це вже добре, бо так легше розібратися з цими двома проблемами.

— Ну давайте, нападайте! - Кидаю я, змушуючи їх напасти на мене першими.

    І вони дійсно напали. Спочатку я просто відбивалась від їх атак так, як могла - блокувала ножем, інколи відскакувала, коли удар був дуже сильним, від чого Знищувальники інколи могли промахуватися і вдаряти по деревах чи взагалі ледь на землю не падаючи від нерозрахованої сили. Потім і сама потихеньку почала йти в атаку, намагаючись при цьому не потрапляти під їх удари.                                                                                       

— Скажіть, якого чорту ви взагалі вирішили прослуховувати цьому виродку? - Питаю я між атаками. - Він же кончений, хіба ви не бачите цього?

    Я намагалась достукатися до них, сподіваючись, що зможу переманити когось на свою сторону зі сторони Знищувальників. Але, на жаль, на них це взагалі не діє.

— Бо він наш бос, і ми йому зобов'язані! - Відповів один з них і знову спробував мене вдарити, але нічого не вийшло.

— До того ж, ми вважаємо, що він робить усе правильно по відношенню до ваших ринків. - Підтримав другий, заходячи ззаду. - Їх треба винищувати один за одним, доки вони не розплодилися.

    Що ж, раз вони так впевнені, що їх бос робить усе правильно і взагалі весь такий святий, то це їх справа. Моя ж захищати від них Ринок.

    Коли один з них притис мене знову до стовбура дерева, а товсту гілку почав вдавлювати мені в горлянку, я вирішила діяти трохи по-іншому. Бо треба цю битву вже потихеньку завершувати.

    З силою, на яку я зараз здатна, я вдаряю Знищувальника прямо в пах. Мені плювати, наскільки йому боляче. Раз вони вирішили робити боляче нам, то чому я не можу робити боляче їм у відповідь?

    Мене відпускають, хлопець хапається за постраждалу місцину, наче це може якось послабити біль. Другий амбал намагається швидко підійти і допомогти напарнику, але я реагую швидко не дивлячись на задуху. Підскакую, хапаю з землі ніж - невже вони були настільки впевнені у собі? - і біжу вперед. Ховаюсь у кущах, і хоч чую, як за мною лізуть, я точно знаю, що відірвалась від них. Це добре.

    Вмить, я врізаюсь у когось. Знову Вітя. Знову він тут ошивається, наче щось вишукує тут. Але на цей раз вже без друзів. Та що за фігня?! Якого чорту мені щастить постійно натикатися на нього у формі Обснайта?!

— Стій! - Він хапає мене за руку. - Ми бачились тоді. Я хотів би...

   Я дивлюсь на нього буквально дві секунди. Потім, з силою хапаю його за кисть, веду за собою.

— Пішли, у іншому місці мені питання задавати будеш! - Гарчу я, коли відчуваю, як він намагається вирватися. - Зараз не час, зрозумій. Просто йди за мною!

— Але куди ми йдемо? - Знову запитав він.

    Я промовчала. Замість цього завівши його ледь не в самі хащі лісу, я притискаюсь спиною до якогось дерева, трохи нахилившись притискаю Вітю - зараз я була одного зросту з ним, якщо не більше на кілька сантиметрів, - до себе, змушуючи його теж трохи опустилися, щоб нас було не видно, і затискаю рот рукою.

— Краще помовчати, якщо ти вижити хочеш. - Кажу пошепки йому на вухо, продовжуючи хрипіти і притискати до себе.