Глава п'ятнадцята. Битва.

 — Слухай, з тобою точно все добре? - Питає Вітя, коли ми зустрілись сьогодні днем у нього вдома - він наважився запросити мене до себе. - Ти в останній час себе дуже дивно ведеш. І, скажу чесно, я все більше хвилююсь за тебе.

    Весь день до цього побачення я ходила наче на голках. Знищувальники, як ми вирішили з друзями назвати тих дивних людей назвати, не з'явились, хоча пішов вже четвертий день. Я дуже хвилювалась, що вони з'являться у той час, коли я зайнята і не зможу прийти, але Саша змогла запевнити мене піти на це побачення. Вона пообіцяла, що якщо щось станеться, то я буду першою, хто про це дізнається. І я дуже сподіваюсь, що сестра встигне мене набрати, а я у свою чергу встигну добігти.

— Усе добре. - Я вмить обіймаю його.

    Гадаю, ми вже достатньо близькі для обіймів. І Вітя хоч і здивувався цьому жесту, але обійняв мене у відповідь.

— Правда, все добре... - Кажу тихіше. - Просто, ще не до кінця відійшла від того, що тоді зі мною сталося...

    Вітя тихо зітхає. Продовжуючи обіймати мене, він кладе мою голову собі на плече, почав погладжувати по волоссю, таким чином намагаючись заспокоїти.

— Якщо тобі треба виговоритися, ти завжди можеш прийти до мене... - Каже він пошепки мені на вухо. Я лиш безсило киваю головою, продовжуючи обіймати його.

    Хотілось би мені хоч комусь поскаржитись, але усі проблеми, які я набула були спричинені тільки мною самою. Значить, нити не варто, і вирішувати самі проблеми теж варто тільки мені єдиний, а не іншим. Бо який же з мене керівник цілого Ринку, якщо я перекладаю роботу на когось іншого?

    Ми нарешті сіли за стіл. Навіть не уявляю, як я буду їсти, бо боюсь, з думками, які лізуть мені в голову мені не один шматок їжі до рота не полізе, як би я цього не хотіла. Оглянувши стіл, я в'яло, і навіть якось вимушено посміхнулась.

— Ти сам це все готував? - Питаю, зиркнувши на Вітю. Той задоволено кивнув. - Скажу чесно, ти приємно мене здивував.

— І сподіваюсь, що зможу зробити це ще багацько разів. Приємного апетиту. - Відповів той, і почав їсти те, що вже встиг накласти собі на тарілку.

— Дякую... - Киваю головою, і беру до рук виделку.

     Повільно починаю накладати собі їжу. Потім кілька довгих секунд гіпнотизую те, що лежить у мене на тарілці, намагаючись змусити себе їсти. Але я не можу. Постійно думки про Ринки лізуть.

    Намагаюсь змусити себе думати про щось інше, але не можу. Намагаюсь впевнрти себе в тому, що якщо станеться щось погане, Саша подзвонить мені. У неї добра реакція, тим паче вона обіцяла мені завітати сьогодні на Ринок, щоб упевнитися, що все поки що добре. Але думки про те, що якщо правда про Ринки всплтве, буде погано усім. А мені ще гірше, бо я була творцем цього всього.

— Щось не так? - Вітя підіймає на мене погляд, в якому читалось легке нерозуміння.

— Вибач, мені пора. - Я різко підриваюсь. Йду геть і швидко взуваючись, кидаю на нього останній погляд. - Зустрінемось... Завтра. Дякую, що прийняв мене.

    На кінець я спробувавши зрівнятися з ним у зрості, поцілувала у щоку. Це було вперше, коли я когось цілувала. Тому поцілунок міг здатися швидким, і не дуже переповненим почуттями. Ну, я намагалась...

    І, на цьому наше коротке побачення сьогодні, на жаль, завершилось. Я швидко бігла по сходах вниз, бо не могла дозволити собі чекати лифт. Добігаю нарешті до виходу, і ось воно - свіже повітря. Йду далі швидким кроком, інколи навіть починаючи потихеньку бігти.

    Боги, мені так соромно ставало з кожним кроком, коли я наближалась до свого будинку в лісі з кожним метром. Я знову покинула його, залишила самогоч наче між нами нічого не може бути!... Хоча могло би бути, якби я так часто не зникала. А тепер...

    Вже у своєму будинку я, намагаючись прибрати всі зайві думки, швидко перевдягаюсь і йду вже на Тихий Ринок. 

— Гей, Обснайт! - Перше, що чую десь збоку, коли нарешті потрапляю на головну вулицю. - Як ти?

    Дивлюсь туди. Там якийсь хлопець маше мені рукою. Я намагаюсь знайти в собі сили й помахати йому у відповідь. Це виходить слабко, але вже хоч якось.

— Непогано. Ніхто не нападав, доки мене не було?- Намагаюсь підвищити голос, але він зривається у останню мить.

— Ні! - Відповідає вже хтось інший, і я видихаю з полегшенням.

    Боги, все добре. Я встигла...

    Намагаюсь зітхнути якомога більше, щоб спробувати заспокоїтися, але разом з цим відчуваю те саме відчуття нудоти, яке зароджується десь внизу живота, і повільно починає підніматися догори. Я, хитаючись, йду, куди ноги бредуть, і через кілька секунду рукою притримуюсь за стіну будинку. Сподіваюсь, мене не знудить...

— Обснайт? - До мене швидко підходить Оля і виставляє руки, щоб якщо що, допомогти мені.

    Я дивлюсь на її простягнуті руки. Потім хитаю головою, намагаючись показати, щоб вона не намагалась.

— Не треба... - Кажу тихо і різко набираю трохи більше повітря. - Це лиш хвилинна слабкість від хвилювань, зараз усе пройде.

— Тобі треба десь сісти... - І, беручи мене під руку, подруга, дозволяючи мені спиратися на себе, веде до найближчої лавки, яку хтось з підлітків встановив на головній вулиці зовсім недавно.

..                                                                                                   

..

..

..                                                                                                       

..                                                                                                     

    Вони прийшли першого липня. Запізнились аж на чотири дні, але принаймні, підготуватися ми встигли. Коли вони прийшли, я стояла на головній вулиці. Людей вирішили на якийсь час прибрати, щоб здавалось спочатку, наче я дійсно прийшла сама, а Ринок закрився.