Глава чотирнадцята. Алекс.

— Ближче підходьте! Новини є! - Кричу я, слідкуючи за тим, як натовп зацікавлених підлітків поступово стає якомога ближче до каменя, на якому я стою, щоб здаватись ще висшою і щоб мене могли нормально бачити.

    Вони ще навіть не підозрюють про те, що відбувається. Моє серце то завмирає, то гупає, коли я задумуюсь над тим, чи підтримують вони мене, а чи мені варто буде розбиратися з усім самою. Звісно, Зорг теж погодився спробувати протистояти цим людям в протигазах, але я не впевнена, що він першим полізе в битву, якщо буде така ситуація.

    Пройшло вже два дні з того моменту, як ті люди у протигазах прийшли зі своїми погрозами. За цей час я майже не вилазила з дому, намагаючись придумати, як мені краще підбурити людей іти пліч-о-пліч проти цих виродків. І, нарешті придумала. Тому я знову тут, стою на камені, слідкуючи за своїми людьми і думаючи над наступними словами.

— Наші Ринки хочуть закрити ті, хто до поліції навіть ще не дотягнувся. - Продовжую горлати я настільки, наскільки мені дозволяє хрипкий голос. - Вони вважають себе людьми, які можуть керувати Ринками замість мене та Зорга. І вважають, що Ринки їх власність. Я не хочу, щоб Ринки закривались, і впевнений, що ви теж не хочете цього! Тому, хто зі мною буде протистояти їм?!

    Так, я розумію, горлати зараз мені особливо не можна було. Не те, щоб ми недавно повернулись з лікарні - пройшло вже кілька днів, але навіть коли я намагаюсь говорити нормально, чується хрип. На жаль нікого з друзів я попросити зробити оголошення не можу, мене можуть неправильно зрозуміти. Сашу теж особливо напрягати не хочу. Тому зараз залишається тільки одне - покладатися сама на себе.

   Кілька хвилин підлітки майже нічого не казали. Вони лиш інколи озирались один на одного, наче саме завдяки поглядам вони могли передавати свої думки співрозмовнику. Інколи я чула їх тихі голоси. Серце пришвидшилось. Я боялась, що ніхто не погодиться і Ринок треба буде закривати. І цей страх ставав все сильніше з кожною хвилиною.

    Не знаю, що вони там казали одне одному, коли їх голоси стали чутися буквально з усіх боків, але з кожною секундою рук, піднятих до гори і показуючих тим самим, скільки людей готові йти проти людей в протигазах залишалось все більше й більше. І, скажу чесно, я пишалась ними. Вони готові були піти проти людей в протигазах навіть не дивлячись на те, що Ринок проіснував тільки місяць.

— Так, будемо битися! - З легким задоволенням у голосі горлаю я. - Ми не дамося їм так просто! За наш Ринок! За Тихий Ринок!

..                                                                                                       

..                                                                                                   

..                                                                                                   

..                                                                                                     

..                                                                                                        

— Настя! Це справді ти? - Почула я до болі знайомий голос, але легенько здригнулась, відриваючи погляд від книги і підіймаючи його на Вітю.

    Сидячи в парку на самій віддаленій лавці, я робила вигляд, наче щось читаю, але мої думки полетіли геть ще на перших строчках. Тому, опустивши трохи голову і інколи не забуваючи перевертати сторінки, я думала над тим, як мені варто захистити Ринок від людей в протигазах.

    Коли прийшов Вітя, і сів поряд, скажу чесно, я не очікувала, що побачу його тут. Особливо в такий час - під вечір. Я гадала, що у нього є багато справ. Друзі там, може, якісь тусовки чи допомога батькам. Чи чим він там займається зазвичай?... Але, він вже тут, сидить поряд, дивлячись на мене в очікуванні. Не гнати ж його звідси.

— Так, це я... - З легким сміхом відповідаю хлопцю, закриваючи книгу і відкладаючи її.

— Де ти зникла так надовго? - Задав хлопець питання, яке я очікувала від нього почути. - Ти знову мало відповідаєш на мої повідомлення. - Вітя обережно бере мою долоню і легенько стискає. - Скажи, у тебе сталось щось погане?

    Мені подобалась така турбота, хоч було і незвично трохи отримувати її від не рідної людини. Але, може, ми все-таки станемо одне одному рідними?...

    Я дивлюсь на Вітю кілька секунд, трохи примруживши очі, думаючи над відповіддю. Хотіла б я йому розповісти усе, що зі мною зараз відбувається, але боюсь, що це відштовхне його від мене. Сам факт того, що я прокидаюсь зовсім іншою людиною - так ще й хлопцем, а не дівчиною, - вже здається дивним фактом всього, що зі мною відбувається, що вже казати про Ринки.

     Тому мені треба швидко придумати якусь брехню. Таку, у яку би повірив хлопець, і при цьому у мене потім не було ніяких наслідків. І я швидко витягаю один зі своїх козирів:

— Просто, на мене напали одного разу, у плечі ранили. Якийсь псих, у якого невідомо що в голові тоді було. Я була у лікарні якийсь час, тому не могла відповідати. Мені дуже шкода, що я довго мовчала і рідко коли тобі щось відповідала. Будь ласка, вибач мені.

    Очі хлопця стають трохи ширшими. Потім, він наче приходить до тями і обіймає мене, намагаючись не торкатись місць, де на його думку могли бути мої рани.

— Боги, я хвилювався, що тебе вже вбили, коли ти на кілька днів зникла... - Ледь не пошепки почав казати хлопець, продовжуючи обіймати мене, наче я була самою дорогою людиною для нього. - Добре, що усе обійшлось, хоч і таким ось чином.