Глава тринадцята. Дивні люди.

— Слухайте, а я ось подумав... - Мовив Максим, лежачи на дивані у своєму домі, і кидаючи догори невеличкий синій м'ячик, який він приніс з дому.

     Зовсім недавно ми зустрілись у його домі. До цього ми всі втрьох намагались «деактувати» батьківський контроль, щоб хоч мене витягнути з дому. І потім, як виявилось, це вдалось зробити у другому просторі. На Xiaomi є така фігня, як другий простір, і чомусь батьківський контроль не реагує на цей самий другий простір. І, коли ти у нього переходиш, контроль сам «вимикається». А якщо рахувати ще й те, що без інтернету батьківський контроль може або жорстоко глючити, або взагалі не реагує, це непогана відмазка.

     Якраз ці дві речі були для мене ковтком свіжого повітря. Перенісши усі контакти у другий простір, це могло обіцяти мені хоч трохи власного простору і свободи від контролю матері. Та й до того ж, у мене була вже хоч якась конфіденційність.

— Оті дивні люди, яких ми вчора бачили, вони ж явно придумали свій власну мову. - Продовжив Максим. - То, що заважає нам придумати власну мову? Ну так, заради конфіденційності. Вони ж точно не так просто там з'явились вночі. Значить, як казав Обснайт, з ними точно щось буде пов'язано.                                                 

    У голові з'явилась цікава думка - треба буде попередити Зорга на рахунок того, що відбувається. Все-таки, якщо ми усі будемо готові до того, що можливо буде, це вже буде краще. Так елемент несподіванки буде відсутнім.                                                

— Це ж мабуть складно... - У відповідь кинула Оля, але вже через кілька секунд додала: - Але, гадаю, ти правий. Коли почнемо?

— Давайте так. - Максим всівся. - Ми розділимо роботу - хтось буде придумувати літери, хтось вимову і те, як будуть вимовлялися слова, а хтось жести. Жести для того, щоб якщо ми не зможемо вголос щось казати, ми могли б жестами щось одне одному передати.

— І про нього ми нікому не скажемо. - Докидую я. - Тільки ми будемо знати про цю мову.

   Усі кивають, погоджуючись. Ми швидко розподіляємо ролі - Оля готує жести, я письмо, а Максим вимову.

— Тоді, зустрічаємось тут післязавтра і показуємо, що вже підготували. - Підсумовує Максим, і на цьому ми розходимося.                                                                                

    Я заходжу до свого будинку, але перевдягатись не поспішаю. Замість цього заварюю чай з води, яку вкрала у покинутому колодязі, який знаходився на території мого будинку. Якщо сьогодні мені вдасться побачити Зорга - це чудово. Передам йому новини про дивних людей і попрошу підготуватися до можливого нападу. Якщо ж ні - попрошу когось з його людей повідомити, щоб він зустрів мене у своїй кімнаті, в якій розмістився наступного ранку, бо у мене є що для нього розповісти.

    Швидко випивши чай - треба буде принести сюди трохи кави з дому, бо її я люблю більше, - я нарешті йду до будівлі, в якій розмістився Льодовий Ринок. Будинок розмістився недалеко від нашої головної вулиці, тому перед тим, як прийти туди, я заглядаю на Тихий Ринок. Хочу впевнитись, що за ці кілька годин нічого не сталося.                                                                       

    Все було добре, я поки що марно хвилювалась на рахунок того, що щось сталося після появи тих двох дивних людей. Тому, вже через кілька хвилин я вже сиділа напроти Зорга - мені пощастило, що він виявився на місці.                                                                       

— Ти прям як якийсь директор. - Спробувала пожартувати я, але потім швидко стала більш серйозною. - Я до тебе з деякими... Новинами.

    Зорг нарешті повністю звернув на мене свою увагу, відірвавши погляд від якогось зошита. Цікаво, що він робив до цього?                                                                   

— Я бачив двох дивних людей на старому кладовищі машин, про яке знає не дуже багато людей.  - Продовжую казати. - Вони здались мені доволі дивними. І я хотів би попередити тебе. Ну, і також побажати бути уважним.

    Якийсь час хлопець мовчав, думаючи над моїми словами. Потім, кивнувши головою, притис руку до грудей.

— Я дякую тобі за попередження. - Поклавши руку на стіл перед собою, він почав в пальцях крутити ручку. - Є ще якась інформація про них? Ну, щоб ми знали, як їх вирізняти...

— Вони були вдягнені у протигази, але гадаю, коли вони з'являться, вони будуть без них. І, також, вони розмовляли на іншій мові. Принаймні, мені тоді здалось, що то інша мова. Можливо, вони взагалі самі її придумали. Тому, якщо ви когось подібного побачите - будьте обережні.

— Добре. Я сподіваюсь, нічого поганого не станеться, і наші опасіння марні.

    Чомусь мені здалось, що хлопець не хотів казати «твої» - тобто мої, - щоб не ображати мене. Але ж, може статися все, що завгодно, і не обов'язково, щоб прямо все добре було. Він що, потихеньку перестає мені вірити? Ну і фіг з ним...

    Коли я вже хотіла виходити у головний коридор, а там і на вулицю, хтось різко відкрив двері. Я роблю кілька кроків назад, тягнучи руку до поясу, де тепер у мене висів невеличкий ножик - після нападу волоцюг завжди його з собою тягаю. Але, було добрим те, що я не дістала його. Бо двоє дивних людей, які тепер стояли на порозі, виглядали так, наче готові перерубати увесь Ринок, якщо їм тільки захочеться це зробити.

— Цей хлопець правий. - Гарчить один з них, повільно йдучи вперед. Інший залишається біля виходу, наче боїться, що хтось з нас захоче втекти звідси. - Вам дійсно треба чекати від нас небезпеку.

    Усівшись на стільці, перший, не знімаючи протигазу - хоча ми чули, як йому інколи було важко дихати під ньому, - нагло закинув ногу на ногу. Під скельцями ледь помітно очі дивились по сторонах, з цікавістю вивчаючи кімнату, яку Зорг облаштував для себе.

    Другий в свою чергу наче отримавши якусь команду без слів, теж повільно пройшовся по кімнаті, але не так швидко сів, як його колега. Замість цього, хлопець - або навіть дівчина, - кілька хвилин уважно дивився на те, що знаходиться в кімнаті.