Глава одинадцята. У лікарні.

    Мені не хотілося прокидатись. Хотілось залишились у цій темряві, і більше ніколи звідси не виходити. Тут так спокійно, і проблем ніяких нема. Тут так добре, а там... А там рани. Боги, я би все віддала, лиш би побути тут ще хоч трохи. Але що вже поробиш, якщо треба до них знову повертатися у це кляте пекло?                   

   Перше, що я почула, коли нарешті почала потихеньку прокидатись, так це тихі, ледь чутні розмови лікарів. Принаймні, мені спочатку здалось, що це були саме лікарі. Інших тут не повинно було бути. До речі, де це я взагалі?                                                                                       

    Я повільно відкриваю очі, і в них одразу вдаряє світло, від чого мені довелося лиш на кілька секунд заплющити їх. Кілька разів кліпаю, знову закриваю очі, насолоджуючись останніми короткими моментами тиші та спокою і нарешті роззираюсь по сторонах, поки ніхто не помітив, що я нарешті прокинулась.

    Довкола були повністю білі стіни. Мені спочатку навіть здалось, що буквально усе тут було білим, бо куди б я не подивилась, цей колір мене наче переслідував. І хто взагалі придумав зробити палати саме білими? Я б йому руку точно не потисла... Двоє лікарів стояли біля вікна, продовжуючи про щось розмовляти і не помічаючи, що я вже прокинулась. Може, показати їм, що я вже тут? Відвертаюсь від них. Та ні, ну його нахрен. Краще прикинусь, наче ще сплю. Мені не хочеться ні з ким зараз бачитися, що вже казати про розмови.                                                                

    Але і поспати мені теж не вдалось, хоча дуже хотілося. Через це я відкрила очі через кілька хвилин і знову подивившись на лікарів, відкрила рота, щоб хоч щось сказати. Замість слів вирвався лиш хрип. Захотілося покашляти, що я і зробила.

    Лікарі озирнулись на мене. Один з них зреагував швидше. Поклавши якийсь предмет назад на підвіконня, лікар швидко підійшов до мене. Почав щось перевіряти там, куди я подивитись поки що не могла. Тіло поки що відмовлялось підкорятись мені знову.                                                                  

— Як ти себе відчуваєш? - Тихо запитав вже другий лікар, теж підбігши до моєї кроваті. - Щось болить?

    Я знову намагаюсь щось сказати, але нічого не виходить. Знову той самий хрип. Лікар, бачачи мій стан, з розумінням киває.

— Так, точно. Краще помовчати. Бо хто його знає, може він ще й голосові зв'язки тобі ледь не повністю пошкодив...

     Голосові зв'язки? Але як? Я не пам'ятаю, щоб він перевертав мене на спину і щось робив для того, щоб ще й голосові зв'язки зруйнувати... Хоча, може, при удушенні? Я десь чула, що таке наче може бути.

— Добре, відпочивай. - Перший лікар трохи посміхнувся мені. - Якщо щось станеться, ми поряд. Зрозуміла?

    Я легенько киває головою, переводячи погляд то на одного лікаря, то на іншого. Ті трохи відходять від мене, про щось знову продовжують говорити, інколи при цьому зиркаючи на мене, наче бажаючи впевнитися, що зі мною все добре. А я тим часом знову лягаю на м'які подушку і зітхаю.

    Так добре, що хоч зараз я не відчуваю цього руху в матраці. Мабуть, організм настільки втомився, що навіть на галюцинації у нього не вистачає часу. Але, принаймні я нарешті можу нормально відпочити за останній час.

    Прокинулась я знову нарешті вже ввечері. В моїй палаті замість двох лікарів тепер був один. Але тепер на моїй кроваті сидів ще хтось. Я не одразу зрозуміла, хто це, але коли зрозуміла, що це Саша, ледь змогла піднятись. Дівчина, побачивши, що я вже не сплю, явно зраділа, але утрималась від того, щоб обійняти мене, бачачи мій стан. Замість цього вона обережно взяла мене за руку.

— Ти як? - Тихо питає вона у мене.

— Жити буду. - Киваю. Потім, в голові з'являється багато вопросів. Я наважилась задати один з них: - Мама знає, що я тут?

— Так. На щастя чи на жаль - тобі вирішувати.

— І що вона питала? Що казала? Що ти розповіла їй? Що з тим поліцейським і з нашими... Друзями? - Я не наважилась називати їх по іменах. Не знаю, чому. Можливо, боялась, що лікар мене видасть, або мама підслуховує нас зараз за дверями.

    Саша зітхнула. Було видно, що їй теж все це важко дається, і розумію її. Втратити спочатку брата, а потім ледь не втратити мене... Це важко для неї. Тому я не звинувачую її. Озирнувшись на лікаря, вона попросила його вийти. І коли сестра впевнилась, що чоловік не вирішив підслухати, знову сіла на кровать, і почала свою розповідь:

— Мама дізналась про тебе і твій стан після того, як мені подзвонив Олег і про все розповів. Я тим часом не розповіла нічого про твої... Пригоди. Я лиш вигадала для матері те, що на тебе лиш напав якийсь хлопець, коли ти знову гуляла, і ледь змогла вмовити Олега збрехати матері.

    Олег... Невже і він теж наважився брехати настільки серйозно? Хах... Значить, він теж не настільки святий, яким намагався здавалось до цього. Але, я рада, що вони захистили мене.

    А Саша... Боги, я так щаслива, що вона вирішила прикрити мене навіть у такий час, що і словами це важко передати. 

   Значить, я для них дійсно щось важу. Не просто як Обснайт, який здавався до цього дивним хлопцем і Настя, яка дала змогу іншій людині відкритися по повній. А як людина, яка чогось дійсно вартує.

— Слухай... - Саша знову подивилась на мене, але по її очах я не змогла зрозуміти ні однієї емоції. - Я знаю, що ти вже створила власний Ринок, що в якомусь сенсі пов'язала своє життя з поліцією, і що Обснайт вже як частина твоєї особистості... Але, може ти вже все розкажеш матері, доки не стало запізно для слів? Або, хоча б зупинишся?

   Я кладу голову на подушку, зітхаючи. Забути все, що відбулось зі мною до цього, наче це звичайний кошмар? Я рада б зробити подібне, але не можу. Як казала Саша - Обснайт вже став частиною мене. Ким я буду, якщо відмовлюсь від нього, наче нічого й не було?

— Поки що ні. - Нарешті кажу я. - Це все зайшло дуже далеко. Я не можу поки що залишити те, що створила власними руками.