Глава десята. Волоцюги.

     Я була у невідомому коридорі. Тут було волого, від чого інколи було важко вдихати сперте повітря. А також темно, хоч око виколи. Намагаючись намацати щось на стінах, я повільно йду вперед, розуміючи, що іншого виходу у мене поки що нема, а також інколи зупиняючись і прислухаючись до звуків довкола, намагаючись зрозуміти - сама я тут, чи ні. Нічого дивного тут не чулося окрім тихого накрапування води десь там, попереду. Ось наче цей звук і насторожує, а потім і зовсім починає потихеньку виводити з себе, бо чути його постійно це те ж саме, як слухати людину, яка тебе бісить, а заткнути пельку ти не можеш, але я розуміла, що це набагато краще, ніж звуки, які могли би бути замість цього.

— Гей?... - Тихо кидаю я, і навіть цей тихий голос розноситься луною і зникає лиш через кілька довгих секунд. Невже цей клятий коридор настільки довгий? - Ау? Тут хтось є? - Питаю більш голосніше. Луна тим часом зникає пізніше.

     Ніхто мені не відповідає навіть через кілька хвилин, як я йшла вперед більш впевнено, розуміючи, що поки що прохід вільний, і я можу собі це дозволити. Значить, я тут зовсім сама. Цікаво, мені радіти цьому, чи плакати від того, що мені ніхто не допоможе, якщо станеться щось погане?

    Коли я знову зупиняюсь, щоб прислухатися до звуків довкола, мої пальці правої руки торкаються чогось вогкого. Я б сказала, навіть мокрого. Я легенько здригаюсь від цього і швидко прибираю руку геть, відчуваючи, як серце підскочило від несподіванки. Це вже щось новеньке. Що це?

    На жаль, ні телефона, ні хоч якогось ліхтарика, щоб подивитись, що це, у мене не було. Тому, мені залишається тільки гадати про те, що ж це за фігня така на цій стіні.

     Попереду я бачу легке світло. Воно не було потужним, але я сильно зраділа тому, що побачила. Значить, можливо, шанс вибратися звідси є. Через це я починаю потихеньку пришвидшуватися, сподіваючись, що це саме те, про що я думаю.

    Але яким було моє розчарування, коли замість бажаної картини своєї кімнати чи хоча б однієї з кімнат мого будинку я побачила велику кімнату. Ну ні. Ну не кажіть, що я тут на довго... Видихнула. Добре, плювати на мої почуття. Треба рухатися далі. Але далі рухатися поки що нікуди було.

    Попереду мене була велика яма. Її явно викопали не вчора, бо довкола було щось по типу залізного паркану. І, скажу чесно, цей паркан не викликали у мене великої довіри. По-перше, він був низьким, приблизно мені по коліно. По-друге, не було хоч якогось даху над діркою. А вона була доволі великою... Ну і по-третє, цей паркан не виглядав хоч трохи безпечним. Було таке відчуття, наче якщо до нього просто доторкнешся, паркан похитнеться і впаде у цю темряву.                                                                                         

    Мені не дуже хочеться підходити ближче, але мені варто впевнитись, що там не сидить щось, що може вбити мене, тільки сидить і чекає потрібного часу. Повільно підходячи, я, намагаючись контролювати дірку, продовжую озиратись довкола.

    Попереду були залізні двері. Треба буде підійти і перевірити, чи відкрита вона. Але то вже потім, коли я впевнюсь, що зараз поки що все добре.

    Довкола дірки трохи далі від паркану були залізні і доволі товсті ланцюги. Вони йшли догори, і зникали у такій же самій великій дірці, яка розмістилась на даху. Спочатку я подивилась донизу. Окрім темряви нічого побачити не можна було. Хіба що якісь механізми, які опускаються донизу, і теж зникають у темряві. Те, що тримали ланцюги теж неможна побачити. Воно настільки далеко від цієї кімнати, що побачити хоч щось там, у верхній дірці неможливо.

    Я здригаюсь, коли два ланцюги голосно вдаряючись об підлогу, наче змії впали поряд з моїми ногами. Мені доводиться чекати кілька секунд, щоб дочекатися, доки серце, як і дихання заспокоїться. Все-таки, цей звук у подібній тиші разом з різким рухом був дуже неочікуваним.                                                                          

     Опускаю погляд, розглядаючи ланцюги. Вони повільно починають «повзти» вниз, до дірки в підлозі. І, коли ще два ланцюги падають і залишається тільки один, який підтримував те, що, схоже, прилипло до стелі, це хоч знову було неочікувано, але я відреагувала більш... Гідно. Сподіваюсь, принаймні.

    Нарешті, останній ланцюг почав опускатися. Але не так різко, як до цього. Він тягне це за собою! - Ця думка швидко прийшла мені в голову, коли я почула ще якийсь гуркіт разом з тихим рухом останнього ланцюга.

    Задерши голову догори, я сподівалась, що раніше потрібного часу зможу побачити те, що ховалось до цього у дірці в стелі, забувши про таку саму дірку, але в підлозі і страх при її вигляді. Краще б я не дивилась вгору і взагалі очі закрила...

    Серце. Велике, потужне серце. Я побачила його ще задовго до того, як воно зупинилось біля «входу» у велику дірку в підлозі, і мої здогадки виявились вірними. Ланцюг, який охоплював великий орган, стискав його достатньо, щоб не дати висковзнути, але недостатньо, щоб не давати йому випати геть. При цьому цей ланцюг тягнувся до гори, утримуючи усю конструкцію так, щоб вона не впала, і я вільно могла усе роздивитись.

    Я похитнулась, ледь утримуючись на ногах, але коли ще раз похитнулась після остаточного розуміння, що переді мною, не втрималась і все-таки впала на п'яту точку. Це було скоріше, не тільки від страху чи несподіванки побачити тут таке - хоча, що я ще очікувала побачити у такому місці? Єдинорогів, які сруть метеликами? - а від багатьох емоцій, які почали вирувати у мені.

    Страх перед тим, для чого цей орган тут, розчарування з-за того, що я вчасно не змогла знайти вихід звідси і впершу чергу не підійшла до дверей, а стала тут. Відчуття, наче мене ось-ось знудить від видовища. Безвихідність, бо мене звідси явно так просто не випустять...

    І тут, в голові з'явилось одне єдине важливе, як на мене, питання - що від мене хочуть?