Глава дев'ята. Новий Ринок.

    Хтось поклав руку мені на плече, коли я проходила по Ринку, дивлячись на товар. Я озираюсь, легенько здригнувшись, і дивлюсь на того, хто вирішив звернути мою увагу на себе. Це був якийсь хлопець. Або навіть дівчина, не знаю...                                                                      

— Щось трапилось? - Питаю, трохи підіймаючи брови, хоч цього ніхто й не бачить.                                                

    Хлопець простягає мені конверт. Я обережно беру його до рук, кілька секунд розглядаю, а потім знову підіймаю погляд на того хлопця.                                         

— Хто передав? - Знову питаю, сподіваючись, що хлопець дасть мені більш-менш нормальну відповідь і я зможу швидко зметикувати, що варто робити далі.

     Той лиш потис плечима.                                                   

— Якийсь хлопець. Попросив передати тобі. - І, додав, вирішивши, що це важливо: - При тому у нього маска була лиш на пів лиця.

     Тихо хмикаю, киваючи. Відходжу в сторону, і, притискаючись до стіни, розгортаю листівку. Мої очі швидко забігали по рядках.                                                    

    «Любий Обснайт, мене звуть Зорг. Я дуже захопився вашим Ринком і сподіваюсь, що ми зможемо зустрітися сьогодні ввечері біля старого дуба. Треба поговорити на одну доволі важливу для мене тему.»

    Значить, під старим дубом? Я тихо хмикаю, згадуючи, де знаходиться подібне дерево. Відводячи на кілька секунд погляд від листівки, я намагаюсь зрозуміти, навіщо я їм. І що це за важлива тема?

    Треба буде покликати друзів про всяк випадок, бо я не знаю, що може статися на цій зустрічі. А якщо вони не захочуть або не зможуть, треба взяти хоч якусь зброю. Мені треба почуватися в безпеці хоч трохи, навіть якщо майже поряд будуть ходити люди, і кожної миті я можу вибігти і покликати на допомогу.

    Коли я вже прийшла на місце - додому я поки що не повернулась, але друзі погодились піти зі мною, щоб якщо що, допомогти, - нікого ще не було. Опершись спиною об дерево, я якийсь час постояла, нічого не роблячи і інколи озираючись по сторонах. Поступово мені набридало ось так стояти. Все більше з'являлось відчуття, наче цей дивний Зорг мене просто змусив повірити, наче щось там хоче зі мною обсудити, а сам стоїть десь в сторінці, рже і каже, яка ж я дурна.

     Але, коли я вже хотіла нарешті піти звідси і дати знак друзям, які засіли в кущах, що ми можемо йти, Зорг - принаймні, я сподіваюсь, що це він, - вийшов на галявину. Прибравши кілька сухих листків зі свого одягу, він озирнувся по сторонах, наче боявся когось побачити, а потім, повністю розвернувшись до мене, пішов в мою сторону. Я тим часом змогла його нормально роздивитись, щоб скласти своє перше враження про цього хлопця.

    Я могла точно сказати, що це хлопець. Його впевнена, але від того спокійна хода, холодні очі, навіть волосся, яке трохи виглядало з-під каптура і яке Зорг міг інколи поправляти, ховаючи під каптуром - усе давало зрозуміти, що це саме хлопець, а не дівчина, яка намагається видати з себе незрозуміло кого.

    Тихо хмикаю, коли мій погляд знову падає на його обличчя. Той хлопець, який віддав мені письмо, не збрехав мені. Зорг дійсно мав маску тільки на пів лиця. Плагіатити погано, але, яка мені вже різниця? Він не повністю взяв ідею, так чому ж мені на нього гнати?

— Ти Зорг, так? - Питаю, і хлопець, киваючи головою, першим простягає мені руку.

     Кілька секунд дивлюсь на його руку, не одразу зрозумівши, що від мене хочуть. Але потім, вчасно схопившись, тисну її.

— Ну, мене ти вже знаєш. - Відповідаю, відпускаючи його руку, коли тиша затяглась. Знову притискаюсь спиною до дерева, з цікавістю дивлюсь на нього, а потім знову питаю: - Ти наче хотів про щось зі мною поговорити. Так і будеш мовчати?

    Хлопець наче прийшов до тями. Знову кивнув, і я ледь-ледь змогла побачити крізь його шкіряну маску, як його губи смикнулись у посмішці - ледь помітний порух, який, якщо особливо не придивлятися, помітити неможливо. Зорг сідає на землю, я через дві секунди роблю те саме, продовжуючи дивитись на нього і очікуючи, коли він почне нарешті говорити.

— Ітак... - Нарешті каже той. Його голос хоч і стишує маска, але не приглушує так, як моя, роблячи голос трохи іншим. - Ваша ідея з новим ринком була досить... Цікавою, але й одночасно з цим доволі потужною, як казав колись один мій знайомий. Скажу чесно, я й сам подумував над тим, щоб зробити щось подібне, але мені просто не вистачило духу і хоробрості. Але, коли з'явився Тихий Ринок і я почув перші плітки про нього, я зрозумів, що треба діяти. І, хоч це і була вже давня ідея, ви дали мені показати, що наші правоохоронці... Не все можуть бачити, за що я вам дякую.

    Я трохи мружусь, дивлячись на Зорга. Його очі все такі ж холодні і спокійні, як до цього. Я теж намагаюсь виглядати спокійно, але мені не подобається те, що під боком можуть бути конкуренти.

    Поява нового ринку буде небезпечною для Тихого Ринку. Я так довго наважувалась на те, щоб створити цей Ринок, планувала ледь не кожен крок і хвилювалась, що нічого не вийде, а тут з'являється якийсь хлопець і заявляє, що може ось так просто створити власний Ринок. Та хто він такий, щоб ось так опускати мене в очах моїх власних людей?

    Але, замість того, щоб виказати усе своє незадоволення, я лиш повільно кліпаю. Що ж, нехай. Якщо цей хлопець спробує зробити хоч один невірний крок проти мене чи мого Ринку, щоб відняти те, що я власними руками створювала, я заріжу його власним ножем.

— Працю мою хочеш підібрати? - Питаю тихо, намагаючись хоч якось розрядити атмосферу, але, мають, це виходить так собі.

    Все-таки, це вирвалось у мене з рота, і я не змогла нічого з подібним вдіяти. Але, здається, хлопця не не зачепило. Він похитав головою, тихо хмикаючи, наче намагаючись таким чином мене заспокоїти, а потім знову піднявши на мене погляд, промовив: