Глава восьма. Побачення.

— І ти погодилась? - Саша подивилась на мене.

    Я тихо хмикаю, дивлячись у вікно. Потім зітхаю і переводжу погляд на сестру.

— Ну а що? - Питаю у відповідь. - Маю право. Все ж, цікаво, що відбудеться. Тим паче хлопець непоганий, гріх не використати такий шанс.

— Тобто, ти бачиш його, як шанс трохи розважитись? - Запитує знову сестра.

— Звісно ні. - Кидаю, а сама трохи посміхаюсь, згадуючи цього хлопця.

    Можливо, кохання прийде трошки пізніше, і треба трохи почекати. Але пропускати свій шанс на можливе щастя я не можу. Тим паче, коли воно саме до мене полізло прямо в руки.

     Використовувати Вітю я не хотіла. Не так вихована, щоб щось брати від людини і нічого їй не віддавати у відповідь. Тим паче, коли хлопець хороший, і не дуже хочеться його розчаровувати.

     Йдучи сьогодні днем по Ринку, коли я зробила всі свої справи вдома, щоб перевірити, що тут все добре, я зрозуміла, що зовсім не знаю, як себе поводити сьогодні на побаченні. Що казати, як себе вести, яку манеру і тон треба використовувати в тих, чи інших випадках.                                                                             

    Також я не знала, як варто краще вдягатися. Може, щось спортивне? Та ні, гадаю, це не дуже гарно буде виглядати. Тим паче, момент не той для цього. А може взагалі якесь плаття? Теж ні, я це ніколи носити не буду. Ну не подобається мені такий тип одягу. Та й до того ж, мені здається, плаття мені не пасують від слова зовсім.                                                                               

   Все-таки, я вирішила вдягатися як завжди - легка футболка і шорти. Хоч шорти я теж не дуже полюбляю, але, принаймні, це не плаття. Вже добре. Сподіваюсь, це підійде...                                                                            

    Коли я вже підходила до потрібного місця, Вітя мене вже чекав. Сівши нарешті напроти, я перевела дихання і запитала:

— Не сильно запізнилась?

     Хлопець спокійно, і навіть в якомусь сенсі мило посміхнувся мені.

— Все добре, заспокойся. - І хлопець заспокійливо поклав свою руку на мою.

     Я хотіла було прибрати руку, але вчасно зупинилась. Гадаю, буде не дуже гарно, якщо я зроблю це. Все-таки, це побачення. Гадаю, що в такі моменти це в принципі нормально. Тому замість того, щоб прибрати руку, я лиш дозволяю хлопцеві спробувати заспокоїти себе.

— Про що... - На секунду я зам'ялась. - Про що поговоримо?

— Я хотів би дізнатися про тебе більше. - Вітя закинув одну ногу на іншу. - Гадаю, цих кількох місяців мені не вистачило. Все-таки, тоді була школа, та й ти часто зникала, через що ми не встигли нормально познайомитися.

    Мені стало трохи соромно через те, що Вітя стільки часу намагався знайти привід, щоб поговорити зі мною, а я майже постійно зникала після школи. Але у мене не було іншого вибору. Тим паче, я не знала нічого про його почуття до мене.

— Вибач... - Не знайшла нічого краще, як вибачитись я.

— Нічого, ти не знала. - Хлопець знову поклав свою руку на мою. Але на цей раз не відпускав вже доволі довго. - Що ж... Що тобі подобається з їжі? Любиш гуляти, чи сидіти вдома? Може, у тебе є якісь хатні тваринки?

    Як багато питань... І чому він не задавав їх мені до цього?... А, так, точно. Я майже постійно зникала, майже постійно не даючи йому шансів навіть п'ять хвилин зі мною побути.

— Ну що ж. Улюблена їжа - гриби, мабуть. Я люблю, мабуть, більше гуляти. А домашня тваринка... Не знаю, чи рахується те, що тварина є у одного мого давнього родича, і я часто проводжу з нею час. Це собака. Я інколи тренувала її колись.

— Так, рахується. - Вітя легенько киває. Потім починає розповідати про себе деякі цікаві факти.

    Я тим часом сиджу і спостерігаю за ним, керуючи себе за те, що хоч трохи, але розповіла про Гранта. Мені взагалі не треба було нічого придумувати й казати, наче у якогось там мого родича є тварина, до якої в вихованні я могла прикласти руку. Але, що вже поробиш? Тим паче, я не впевнена, що Вітя коли-небудь здогадається.

..                                                                                                     

..                                                                                                        

..                                                                                                        

..                                                                                                      

..                                                                                                        

     Коли я побачила знайоме обличчя на одній з заброшок, яку ми перевіряли, я сильно здивувалась. Цього мені не вистачало. Вітя і його шайка на цій заброшці. Їм що, робити більше нічого?!

— Грант, поряд! - Наказала я своїй собаці суворо, і та, перестав лаяти і вириватися, нарешті потихеньку заспокоїлась. - І що ж ми тут робимо? - Питаю, підіймаючи погляд на чотирьох хлопців.

— А ми що тут робимо? - Питає один з компанії з легким сарказмом, і я бачу, як Вітя легенько вдаряє його кудись в бік, змушуючи заткнутися.

     Вітя виходить наперед. Пару разів кашляє, прочищаючи горло, і починає казати:

— Ми просто вирішили обстежити цю будівлю. Сталкерство, все таке. Розумієте?

— Це я розумію. - Киваю. - Але я не розумію, чому ви обрали саме це місце, знаючи, що воно може перевірятися. Та й чому ви ходите ось так відкрито? Я думав, сталкери зазвичай притримуються правила про тишу і непомітність..

    На обличчях двох з хлопців я помітила легкий сором. Серед них був і Вітя. Інші ж двое стояли, як кам'яні стіни, наче їх взагалі нічого й ніколи не зможе зачепити.