Глава сьома. Вечірка.

    Ринок жив своїм життям навіть пізно ввечері. Пройшло зовсім трохи часу, але я впевнена, що так буде доволі довго, якщо не завжди, що радує. Люди ходили, щось купували, щось продавали і раділи життю. Хіба це не круто?                                                        

— Бачу, тобі все-таки вдалось їх об'єднати... - Тихо каже Саша, коли ми стоїмо в стороні, дивлячись на людей. - Але чи довго це буде?                                                               

    Я не розділяла такого настрою сестри. Мені хотілося вірити в те, що усе вдасться, і Ринок проживе ще доволі багато часу. І, раз я змогла Тихий Ринок створити, то кому, як не мені думати, коли саме Ринок закриється?                                                                              

   Поступово наступила ніч. Мені не вдавалось нормально заснути, через що я знову вирішила вилізти й прогулятися. Звісно, було небезпечним те, що я роблю це, бо хтось з батьків міг перевірити, де я. Але скажу чесно, мені в якійсь то мірі на це вже було плювати.                                                                                       

    Йду до свого дому. Там швидко перевдягаюсь, натягую маску, і вже в образі Обснайта йду на вулицю. Дію більш відкрито, хоч інколи все ж озираюсь, бо мало хто зараз може мене побачити.

— Теж не спиться? - Чую знайомий голос, і, озирнувшись, бачу Максима. Киваю головою. - Розумію. Я ось до Олі йду.

— Вона вперше ось так вилазить вночі? - Запитую.

— Так, до цього не наважувалась. Казала - страшно. Чи щось таке... До цього вона максимум ввечері це робила, та й те швидко поверталась, щоб перед батьками відмітитись.

     Знову киваю, трохи мружачись. Що ж, принаймні, це вже прогрес, і Оля стає більш... Вільною, чи що?

    Оля, як виявилось, не так вже й готова була до нових пригод.  Точніше, вона вже вдяглась і стояла на порозі, але боялась зробити ще кілька кроків.

— Та пішли вже. - Підбурює її Максим. - Нас не побачили до цього, і тебе теж.

— А ви впевнені, що все добре закінчиться, і мою відсутність ніхто не помітить? - Голос її був тихим і невпевненим.                                                                               

— Я так вже декілька разів вилазив. - Кажу я, намагаючись заспокоїти подругу. - Ніхто з батьків до сих пір не помітив мене. Але нічого страшного, якщо ти боїшся. Можливо, треба буде спробувати в наступний раз. - І, я простягаю їй руку. - То, ти з нами підеш зараз, чи в інший раз?

    Дівчина пару довгих секунд дивиться на мою простягнуту руку, вагаючись із відповіддю. Я бачу сумніви в її очах навіть не дивлячись на напівтемряву в коридорі. Спочатку вже думаю, що Оля не погодиться, але дівчина нарешті кладе свою руку на мою і стискає.

— Я все-таки з вами. - Каже вона, і ми нарешті виходимо на вулицю. - І давно ви ось так робите?

— Я вже більше місяця. - У голосі Максима почулись легкі гордощі за себе. - А Обснайт... - Хлопець на кілька секунд зам'явся, даючи мені змогу сказати.

— Як тільки почав вести подвійне життя. - Відповідаю спокійно.

..                                                                                                     

..                                                                                                    

..

..                                                                                                       

..                                                                                              

    Перше, що мене зустріло у школі - голосна музика, до якої я хоч якось, але звикла. Люди тут вже гуляли по повній. Віті поки що ніде не було. Намагаюсь знайти його, бо стирчати тут самій якось не дуже прикольно, але все марно. Він або ще не прийшов, або я просто не змогла у цій напівтемряві його нормально розгледіти. Сподіваюсь, ми зустрінемося тут.

   Нарешті підходжу до якогось столику. Тут якраз звільнилось місце, яке я поспішила зайняти. Розглядаю з цікавістю усе довкола.

    Людей тут багато, видно, що чутки про цю вечірку розлетілися як чума. Діджей - гарний хлопець, - намагався задати правильний ритм, і йому це вдавалось. Вчителів я тут взагалі не помітила. Схоже, вирішили дати більше простору дітям хоча б тут.

     На столику переді мною стоять декілька напоїв - видно, що хтось до цього взяв вже пару подібних. Я б не стала ризикувати і брати тут щось, навіть коли якісь напої чи їжу тільки-тільки винесуть. Не знаю, чому, але я боюсь ось так ризикувати.

    Погляд падає на декількох підлітків. Можливо, саме вони покликали купу своїх друзів, бо саме до них частіше за все хтось звертався.

— О, привіт. - Почула я знайомий голос, і Вітя впав поряд, важко дихаючи. - Я вже думав, ти не прийдеш.

    Я простягаю хлопцю руку. Він посміхається, тиснучи мені руку.

— Я думала те ж саме про тебе. - Чесно відповіла я. - Тільки прийшов?

— Та маршрутка затрималась, зараза така. - Поскаржився той.

— Ти як взагалі? - Питаю, не знаючи, що ще можна запитати зараз.

— Все просто супер. - І, хлопець потягнувся до одного з напоїв на столі. Я слідкувала за ним, трохи примруживши погляд. Побачивши таке, Вітя посміхнувся. - Та заспокойся ти! Я не певен, що вони наважились би сюди щось підмішати.

— Добре, як скажеш. - Я відвернулась, знову обводячи поглядом те, що тут відбувається, намагаючись знайти хоч трохи цікавого.

     Але нічого такого, що привернуло б мою увагу не було. Тому я швидко знудилась. Шкода, мабуть, що я в школі не змогла знайти собі друзів окрім Віті. Так, може, хоч веселіше було б. Але, принаймні, тут настільки темно, що я можу здриснути звідси, і піти займатися своїми більш цікавими справами.